Читати книгу - "Якщо кров тече"

Тепер створіння вже не обмежується тим, що живе з наслідків трагедій, заковтуючи горе і біль, перш ніж висохне кров.

Цього разу воно власноруч спричинило бійню, і якщо йому це зійде з рук один раз, воно вчинить так знову. Наступного разу загиблих може бути ще більше, і Голлі цього не допустить.

Вона розкриває ноутбук на вбогому заміннику письмового столу в номері й знаходить електронного листа від Бреда Белла, якого чекала.

«До листа прикладені файли, які ви просили. Будь ласка, використовуйте матеріали розважливо і не залучайте нас. Ми зробили що могли».

«Ну, — думає Голлі, — не зовсім». Вона завантажує додатки, а тоді телефонує Денові Беллу. Очікує, що знову відповість Бред, але це старий. Його голос трохи ожив. Подрімати завжди допомагає — Голлі й собі дрімає, коли може, але в останні дні нагода не випадає так часто, як їй би хотілося.

— Дене, це Голлі. Можна ще одне питання?

— Питай.

— Як виходить, що він стільки разів змінює роботу, а його не викривають? Це ж доба соціальних мереж. Я не розумію, як це працює.

Кілька секунд чути тільки важке дихання допоміжним киснем. Тоді він говорить:

— Ми з Бредом балакали про це, в нас є певні здогади. Він… воно… стривай, Бред просить клятий телефон.

Чутно гомін, у якому неможливо розібрати слова, але Голлі розуміє суть: старому не подобається, коли в нього забирають голос. Тоді говорить Бред:

— Ви хочете знати, як йому вдається здобувати роботи на телебаченні?

— Так.

— Це хороше питання. Дуже хороше. Ми не впевнені, але нам здається, що він проростає.

— Проростає?

— Репортерський термін. Проростання — це спосіб пробитись у серйозну лігу для радіоведучих і телерепортерів. У таких містах завжди існує щонайменше один локальний телеканал. Маленький. Без зв’язків з великими. З мізерною платнею. На них зазвичай розповідають про справи місцевої громади. Від відкриття нового мосту до благодійних акцій і засідань міської ради. Цей тип пробивається в ефір там, працює кілька місяців, а тоді подає резюме на котрийсь із більших каналів, приклавши до нього свої записи з маленького місцевого каналу. Хто побачить ті записи, той зразу подумає, що наш хлопець добре працює. Справжній профі. — Бред коротко сміється. — А як інакше? У нього ж щонайменше шістдесят років практики…

Старий перебиває його. Бред каже, що зараз їй розповість, але Голлі це не влаштовує. Вона раптом втрачає терпець із ними обома. День був довгий.

— Бреде, ввімкніть гучний зв’язок.

— Га? А, добре, слушна думка.

— Я думаю, що він починав ще на радіо! — реве Ден.

Він ніби думає, що це як розмовляти через консервні банки, з’єднані вощеною ниткою. Голлі кривиться й віддаляє телефон від вуха.

— Дідусю, можна говорити тихіше.

Ден стишує голос, але трошечки.

— На радіо, Голлі! Ще до того, як телебачення почало існувати! А перед радіо він міг розповідати про пролиту кров у газетах! Бог знає, скільки він — воно — живе на світі.

— Крім того, — каже Бред, — у нього, мабуть, повна шухляда рекомендацій. Певно, що та личина, яку ви називаєте Джорджем, пише якісь із них для Ондовскі, а те, що зветься Ондовскі, пише їх для Джорджа. Розумієте?

Голлі розуміє… начебто. Це нагадує їй один Біллів жарт про те, як двоє брокерів опинилися на безлюдному острові й забагатіли, продаючи одне одному свій одяг.

— Дай мені сказати, чорт забирай, — каже Ден. — Я все розумію не гірше за тебе, Бредлі. Я не тупий.

Бред зітхає. Жити з Деном Беллом, певно, нелегко, думає Голлі. З іншого боку, життя з Бредом Беллом теж, мабуть, не встелене трояндами.

— Голлі, йому це вдається, бо на ринку тележурналістики у великих мережах попит на таланти перевищує пропозицію. Люди просуваються нагору, хтось залишає цю справу… а він знається на цій роботі.

— Воно, — каже Бред. — Воно знається на цій роботі.

Голлі чує кашель, а потім Бред каже дідусеві випити котрусь із пігулок.

— Господи, ти завжди будеш такою бабцею?

«Як Фелікс і Оскар із серіалу “Дивна пара”, кричать один на одного через віковий бар’єр, — думає Голлі. — Міг би вийти хороший ситком, але коли йдеться про отримання інформації, то це болото».

— Дене, Бреде, будь ласка, припиніть… — «гризтися», хочеться сказати їй, але Голлі не може змусити себе вимовити це, хоч і доволі накручена. — Припиніть вашу дискусію на хвилинку.

Западає блаженна тиша.

— Я розумію, про що ви говорите, і це до певної міри логічно, але як щодо його трудової історії? Де він вчився на журналіста? Хіба ніхто цим не цікавиться й не питає?

Ден похмуро каже:

— Він, мабуть, каже, що на певний час випав зі справи, а тепер вирішив повернутися.

— Але насправді ми не знаємо, — каже Бред. Він говорить роздратовано — чи тому, що не може відповісти на питання Голлі так, щоб вдовольнити її (або й себе самого), чи тому, що його назвали бабцею. — Послухайте, якийсь пацан у Колорадо вдавав із себе лікаря майже чотири роки. Призначав ліки, навіть робив операції. Можливо, ви про це читали. Йому було сімнадцять, а він удавав, що двадцять п’ять. Він не закінчив жодного університету, не кажучи вже про медичний. Якщо він зміг проскочити, то цей аутсайдер — і поготів.

— Ти договорив? — питає Ден.

— Так, дідусю. — І зітхає.

— Добре. Бо я маю питання. Ти збираєшся з ним зустрі­тися, Голлі?

— Так.

Разом зі знімками Бред прислав скріншот із порівнянням спектрограм Фрімена, Ондовскі й Філіпа Генніґена, він же підривник Джордж. Наскільки Голлі бачить, усі три ідентичні.

— Коли?

— Сподіваюся, що завтра, і я б хотіла, щоб ви обидва не говорили про це ані слова. Зможете?

— Так, — каже Бред. — Звісно, зможемо. Правда, дідусю?

— Якщо ти потім розповіси нам, що сталося, — каже Ден. — Звісно, якщо зможеш. Я колись був копом, Голлі, і Бред працює з копами. Мабуть, ми не мусимо казати тобі, що зустріч з ним може бути небезпечна. Буде небезпечна.

— Я знаю, — тоненько каже Голлі. — Я сама працюю з колишнім копом.

«А перед ним працювала з іще кращим», — думає вона.

— Ти берегтимешся?

— Намагатимусь, — каже Голлі, але знає, що завжди настає мить, коли треба припинити берегтися. Джером говорив про птаха, який переносить зло, наче вірус. Увесь запорошений, імлисто-сірий, сказав він. «Якщо хочеш упіймати його і скрутити його довбану шию, — думає вона, — то неодмінно настане час, коли треба припинити берегтися». Їй здається, що це станеться не завтра, але скоро.

Скоро.

16

Джером перетворив горище над гаражем Робінсонів на письменницький куточок і використовує його для роботи над книжкою про прапрадідуся Альтона, також відомого як Чорна Сова. Цього вечора він працьовито пише, коли до нього приходить Барбара й питає, чи вона не заважає. Джером каже, що йому саме час відпочити. Вони беруть собі кóли з холодильничка, що притулився під похилою площиною дашка.

— Де