Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Пане лейтенанте, чому не можна заарештувати цю даму? За володіння забороненою технікою?

— А тому що, — трохи зверхньо поглянув на прокуратора лейтенант Зауер, — у неї дипломатичний паспорт. І їй дозволено мати заборонену техніку в багажі. Чесно кажучи, наскільки я можу судити, мені навіть немає за що їй дорікнути. От ти би скаржився, якби в неї була власна швацька машинка? Бо саме так вона відповість на запитання: це її фабрикатор одягу.

— Але ж я бачив, як звідти лізли ті штуки. Багатоніжки! Вони гналися за мною…

— Крім тебе, їх не бачив ніхто, — заспокійливо промовив Зауер. — Особисто я тобі вірю; напевно, щось там було. Наприклад, роботи-шпигуни. Високої якості, настільки високої, що виявити їх не вдалося, а без доказів… — Він стенув плечима.

— Що ви маєте намір робити, пане лейтенанте?

Зауер відвернувся.

— Мабуть, відвідаємо пана Спрінґфілда, — пробурмотів він. — Заарештуємо його. Нехай посидить трохи в карцері. А от потім… — начальник служби безпеки неприємно вишкірився, — побачимо, як заспіває наша дипломатка. А з її реакції вже буде зрозуміло, що все це означає. Правда ж?

І жоден із них не помітив пари панталон у горошок, що ховалися за трубою вентиляції нагорі, уважно все слухали й записували.

Зізнання

З активним ядром рушія «Владар Ванек» прискорювався на ощадливих два «же», вигинаючи простір-час поперед себе в улоговину, куди легко зісковзував, не виснажуючи ані екіпаж, ані свої машини. Зрушити всі його дев’яносто дві тисячі тонн (і чорну діру масою ще вісім мільярдів тонн в основі ходових систем) дуже непросто, але, одного разу розігнавшись, цей корабель уже легко долав відстані. На подолання бездонної прірви, яка відділяла місце стоянки в точці першого стрибка від часоподібної траєкторії зворотного курсу, піде не один день, але вже точно не довгі роки, що знадобились би найдавнішим людським зондам для подорожі на аналогічну відстань.

Флот перебував за якісь двадцять світлових років від Нової Республіки, але в своєму поході він забрався на чотири тисячі років у майбутнє, петляючи між двома компонентами подвійної системи без планет, намагаючись замести сліди і відірватись від імовірних спостерігачів, яких Фестиваль міг стратегічно закріпити за ними. Незабаром мала розпочатись просторовоподібна складова їхнього походу із переходом до подібної системи неподалік від Світу Рохарда, після чого флот повинен вийти на химородну траєкторію, що відведе їх у минуле власної світової лінії, але не перетинаючись із нею у вихідній точці.

На всьому шляху судна супроводу постійно постачали військові кораб­лі харчами й дозаправляли їх повітрям, водою та іншими витратними матеріалами; не менше восьми торгових суден були цілковито випатрані й покинуті в міжзоряній порожнечі, а їхні екіпажі мусили потому тіснитись на борту інших кораблів. Цей похід критично виснажив матеріально-технічну службу Військово-космічних сил: чимось треба було жертвувати, і на проблеми тільки одного забезпечення експедиції пішов цілий річний бюджет кораблебудівної галузі.

У польотах між стрибками військові кораблі постійно займались навчаннями. Обережні імпульси лідарів стробоскопічно промацували глибокий вакуум за геліопаузою, поки офіцери вибирали позиції для відкриття вогню кораблям інших загонів; прокладалися траєкторії ракетних і торпедних пусків, і невтомні трибки аналітичних машин споживали розрахунки вогневих позицій для лазерних установок. Ведення й захоплення космічних цілей на великих дистанціях — непросте завдання, адже ті випромінювали надто мало, щоб їх легко можна було засікти. Від радарів жодної користі: генеруючи достатній потік енергії, якої би вистачило на відбитий сигнал, «Владар Ванек» просто зварив би свій екіпаж живцем у її надлишковому теплі. Й навіть зараз тільки широкі, розпростерті до зір радіаторні панелі, що аж мріли тьмяно-червоним світлом, дозволяли на короткий час вмикати лідар високої інтенсивності. (Вакуум — ідеальний ізолятор, й активне зондування в радіусі мільярдів кілометрів розпікає все до червоного.)

Нічого цього Мартін Спрінґфілд не знав. Останні два дні він провалявся в карцері на підлозі, нудився, хнюпив носа, і почергово його охоплювала то депресія, то обережний оптимізм. «Досі живий, — думав він, а потім: — Чи надовго?» Якби ж він міг хоч щось зробити! Але з борту зорельота далеко не втечеш. Йому вистачало здорового глузду не забувати про це: якщо в них скінчаться варіанти, він — труп! Залишалося сподіватись, що вони досі не розібрались, що він накоїв, а тому просто його відпустять, не охочі конфліктувати із суднобудівником.

Одного вечора він сидів на койці, як раптом відчинилися двері. Мартін одразу підвів погляд, очікуючи на Зауера або хлопчину-шпига з управління Куратора. Та в нього очі полізли на лоба:

— А ти що тут робиш?

— В гості зайшла. Можна присісти?

Він ніяково кивнув. Рейчел примостилася на краєчку койки. На жінці був простий чорний комбінезон, волосся вона зібрала в безжально тугий хвіст. Поводилася вона інакше, майже розслаблено. І раптом йому спало на думку, що це не маска, зараз вона не грала роль ані дамочки легких звичаїв, ані дипломатки на службі в банановій республіці, ані, по суті, будь-кого іншого. Вона була сама собою — просто ваговитою постаттю.

— Я гадав, тебе теж ув’язнили.

— Що ж… — вигляд вона мала спантеличений. — Секундочку! — Рейчел подивилася на кишеньковий годинник. — А!

Жінка нахилилася до краю койки і поклала на нього щось маленьке й металеве.

— Я вже кокнув їхніх «жучків». Тож почують вони мало.

Вона люто зиркнула на нього:

— От пасибі!

— Що…

— Мені потрібна правда, — сказала вона відверто. — Ти мені брехав. Я хочу знати навіщо.

— Ох! — Він намагався не кривитись.