Читати книгу - "Фірма"

послухай, знаю, що це може лякати.

— Ще й як лякає. Мені це все не до вподоби. Я займаюся своїми справами, по дев’яносто годин на тиждень протираю зад, мені багато не треба — хочу лише бути гарним юристом у фірмі, стати її партнером, та от з невідомої причини я змушений терпіти ці візити від ФБР. Сер, мені потрібні ВІДПОВІДІ.

Лок ввімкнув червону кнопку на магнітофоні.

— За хвилину ми про це з вами поговоримо. Та спершу розкажи про все, що з тобою сталося.

— Все просто, містере Лок. Я пішов пішки до Федерального суду, щоб на вимогу судді Кофера взяти участь у слуханні у справі Малкольма Делані. Там я пробув з годину, упорався зі справою. Я вийшов звідти й рушив на роботу, сюди. До того ж дуже поспішав. На вулиці холодно. Я по Юніон пройшов зо два квартали, просто нізвідки виник Тарранс, схопив за руку й заштовхнув до якоїсь крамниці. Я хотів було вириватися, та все ж він — агент ФБР, та й не хотілося влаштовувати сцен. Там він сказав мені, що хоче зі мною поговорити. Я вирвався, кинувся до дверей, а він — за мною, спробував мене затримати. Я його відштовхнув. Далі вже я побіг сюди. Ну, ось і все, я тут. Ось так все й було. Крок за кроком — я все вам розповів.

— Про що він хотів з тобою поговорити?

— Я не дав йому можливості говорити, містере Лок. Я не планую розмовляти ні з якими представниками ФБР, хіба як за постановою суду.

— Ти впевнений, що агент був той самий?

— Я думаю, це він. Спершу я навіть його не впізнав, бо ж не бачив його з самого серпня. Вже в крамниці він знову дістав свій жетон і назвав ім’я. Тоді я й кинувся звідти.

Лок потягся до магнітофона, натиснув іншу кнопку і знову сів. За ним далі сидів і звично тепло всміхався Ламберт.

— Послухай, Мітчу. Минулого разу ми все тобі пояснили. Ті люди щодень стають дедалі нахабнішими. Он минулого місяця старалися дістати Джека Олдрича, коли він собі спокійно їв щось на грилі в ресторанчику на Секонд-стріт. У нас нема впевненості, чого саме вони хочуть, але Тарранс дійсно несповна розуму. Це залякування, нічого більше.

Мітч дивився, як Ламберт ворушив губами, та не чув майже нічого. Поки той говорив, йому пригадався похорон Козінскі й Ходжа, їхні вродливі вдови. Милі діти.

Тут прокашлявся Чорні Очиці.

— Це все дуже серйозно, Мітчу, але нам приховувати нічого. Хай би вони краще витрачали час на наших клієнтів, якщо підозрюють незаконну діяльність. Ми — юристи. Ми лише захищаємо інтереси людей, які часом заграють із законом, але самі не чинимо нічого протиправного. І це все збиває з пантелику.

Мітч усміхнувся й розвів руками.

— Як, по-вашому, я маю діяти? — досить щиро запитав він.

— Ти, Мітчу, нічого не можеш вдіяти, — відповів йому Ламберт. — Просто тримайся від нього подалі; як побачиш де — тікай. Якщо він просто на тебе десь дивився, доповідай нам.

— Ну, саме так він і вчинив, — став на захист Ейвері.

Мітч старався прибрати жалісного вигляду.

— Можеш іти, Мітчу, — сказав йому Ламберт. — І будь на зв’язку.

Він вийшов з кабінету сам.

Девашер, не дивлячись на партнерів, ходив кабінетом туди-сюди.

— Він бреше, я вас запевняю, він бреше. Цей сучий син бреше, я впевнений.

— Що бачила твоя людина? — запитав Лок.

— Моя людина бачила дещо інше. От трошки інше. І в цьому велика різниця. Він каже, що Мак-Дір і Тарранс спокійно собі зайшли до крамниці. Ніякого насилля з боку Тарранса. Ні найменшого. Тарранс підходить до нього, вони про щось розмовляють, а тоді обоє заходять до крамниці. Спостерігач каже, що обоє пішли аж углиб, а на вулиці з’явилися хвилини через три-чотири. А тоді ще один із наших підійшов до вікна, заглянув, та нічого не зміг розібрати. Очевидно, його помітили, бо минули секунди, та враз вискакують вони на вулицю з криком і Мак-Дір того відштовхує. Щось тут не таю я вас запевняю.

— То Тарранс хапав його за руку, затягував до крамниці? — добираючи слова, повільно запитав Лок.

— Кажу ж вам, що ні. От в цьому і є проблема. Мак-Дір зайшов з ним разом добровільно, тож коли він каже, що його затягли силою, то він бреше. Спостерігач каже, що, на його думку, якби вони нашого не помітили, то сиділи би там довше.

— Але ти не впевнений у цьому, — сказав Натан Лок.

— Ні, не впевнений, чорт забирай. Мене до крамниці не запрошували.

Девашер все міряв кроками кабінет. Інші втупилися у підлогу. Він узяв сигару й всунув її до свого вгодованого рота.

Врешті заговорив Олівер Ламберт:

— Посухай-но, Девашере. Є ймовірність того, що Мак-Дір говорить нам правду, а твої люди щось не так зрозуміли — це ж можливо. І я вважаю, що маючи сумніви, можна все пояснити на його користь.

Девашер проігнорував його слова, лише вишкірився.

— Вам відомо про якісь його контакти після серпня? — поцікавився Мак-Найт.

— Ми не маємо інформації про жоден новий контакт, але ж це не означає, що вони не розмовляли, чи не так? Ми й про тих двох нічого не знали, аж поки могло стати вже занадто пізно, хіба ж ні? Неможливо прослідкувати за кожним їхнім кроком. Просто неможливо.

Він і далі ходив кабінетом, заглибившись у роздуми.

— Я маю з ним поговорити, — нарешті сказав.

— З ким?

— З Мак-Діром. Настала пора нам з ним трохи погомоніти.

— Про що? — нервово запитав Ламберт.

— Дай мені самому з цим розібратися, гаразд? Просто хай мені ніхто не заважає.

— Я вважаю, ще трохи завчасно, — сказав Лок.

— А мені чхати на те, що ти там вважаєш! От якби це ви, клоуни, відповідали за безпеку, вже давно би сиділи у в’язниці.

Мітч, зачинивши двері, сидів у своєму кабінеті й дивився на стіну. Десь коло потилиці виникла мігрень, вона вже викликала нудоту. Хтось постукав у двері.

— Заходьте, — тихо мовив він.

Всередину заглянув Ейвері. Тоді підійшов до Мітча.

— Що скажеш на те, щоб пообідати?

— Ні, дякую. Я не голодний.

Той всунув руки в кишені брюк і тепло всміхнувся.

—