Читати книгу - "Демократія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проте успішний дослід із управлінням заохотив іракців бажати більшого: вони хотіли самостійності. Ми довго радилися у Вашингтоні, чи готові вони до цього. Сили безпеки робили перші кроки і цілком залежали від коаліції в підтриманні миру. Терористи практично володіли Анбаром, а сили Садра постійно загрожували дестабілізацією півдня країни. Інфраструктура відбудовувалася поволі й часто ставала заручницею безпекової ситуації. Зусилля з відбудови зосереджувалися на ненадійній електромережі, і це викликало напруження в стосунках із населенням. А все через ще один неприємний сюрприз, пов'язаний із тим, як Саддам керував країною. Більшість виробленої енергії йшла до Багдада, і тоді повністю чи частково знеструмлювалася решта країни. Тепер багдадці втратили свої привілеї й голосно нарікали на погіршення роботи служб.
Тобто насправді іракці не були готові порядкувати у власному домі. А от лідери вважали, буцімто кінець окупації стабілізує країну. Ми знали, що довго вони не терпітимуть окупацію. Разом ми урухомили план надання самостійності Іраку 1 липня 2004 року — десь за шістнадцять місяців після початку війни.
Проект Джеррі Бремера і ТКУ передбачав передачу справ тимчасовому уряду, який напише нову конституцію. Тоді на підставі нового документа відбудуться вибори постійного уряду. Цей план із сімох пунктів «Вашингтон пост» опублікувала 8 вересня 2003 року. Зроблено три перших кроки: раніше влітку створено Урядову раду Іраку, вона сформувала комітет, покликаний визначити, як створюватиметься проект нової конституції; вона ж призначила 25 міністрів. Наступних три кроки були такими: розроблення проекту нової конституції, ратифікація його народним голосуванням і обрання нового постійного уряду. Останній крок після виборів — розпуск коаліційної влади.
План Джеррі потрапив до преси, перш ніж ми обговорили його у Вашингтоні. Щиро кажучи, то була непогана дорожня карта. Принаймні для нас.
Аятола Систані не погодився. Він зробив палку заяву, що немислимо, аби іракську конституцію писали люди, які не були демократично обрані. Спочатку треба провести вибори, а потім — писати проект основного закону.
Президент скликав Раду національної безпеки, щоб обговорити ситуацію. Один за одним доповідачі схвалювали позитив написання конституції до виборів. Я вже не пригадую, чому саме, але здавалося, що є рація мати правила виборів ще до виборів. Президент перебив. «І як це я став опонентом людей, які хочуть обирати своїх лідерів?» — запитав він. Це вгамувало виступальників. У аятоли Систані виявився важливий союзник — президент США. Іракці проведуть вибори, а тоді напишуть собі конституцію.
«Ірак суверенний»
28 червня я була на нараді НАТО в Стамбулі із президентом. Лише кілька американців, британців та іракців знали, що Ірак ось-ось має стати суверенним. Офіційна дата передачі — 1 липня, проте ми потай її пересунули, щоб збити з плигу терористів, які могли планувати напад. Мене викликали з конференц-зали й повідомили, що телефонує Джеррі Бремер. Він вручив листа Аллаві, президенту УРІ, про припинення окупації. Я повернулася до зали й передала записку президентові Бушу. «Ірак суверенний. Записку передав Бремер о 10.26 за іракським часом», — ішлося в ній. Він дописав знизу «Хай править свобода!» і передав британському прем'єрові Тоні Блеру. Вони сиділи поруч — за абеткою. Чоловіки міцно потисли руки один одному й повернулися до справ НАТО.
Вибори до Національної асамблеї відбулися через півроку. ООН здійснила чудову роботу, допомагаючи іракцям у цьому процесі. У країні панувало відчуття спільної мети, принаймні на певний час. У січні 2005 року на перших шпальтах газет і на телеекранах Іраку, Близького Сходу і світу показували гордих іракців, які голосували вперше. Палець, занурений у фіолетовий атрамент для підтвердження того, що людина проголосувала, відразу став символом нової демократії. Загальна явка на виборах була дуже високою — 58 %, хоча сунітів було менше. Безпекова ситуація ускладнювала голосування, і дехто на дільниці не пішов через терористичну загрозу. Деякі суніти демонстрували, що це не їхні вибори. Це також нас непокоїло.
Розподіл голосів приблизно відповідав лініям розколу — і географічно, і за кількістю. Гадаю, під час перших виборів на таке слід було очікувати. Головна шиїтська коаліція переважала на півдні і вийшла на перше місце в загальному підрахунку — 47 %; курдська коаліція переважала на півночі й стала сумарно другою з 25 % голосів; решта розподілилася між дрібними партіями, що представляли секулярні й сунітські фракції.
У загальних рисах нове перехідне керівництво Іраку відбивало склад країни: посаду президента обійняв веселий курд Талабані. Віце-президентами стали шиїт і суніт — аль-Махді й Хашемі, спікером парламенту — суніт, колишній в'язень аль-Машхадані. За кількістю голосів шиїтські партії визначили нового прем'єра. В результаті жорсткої конкуренції консенсусом обрали Ібрагіма аль-Джаафарі — не тому, що його не ненавиділи, а через захоплення ним. Щиро кажучи, усі вважали його чесною людиною.
Він і справді був дивним. Під час нашої першої зустрічі виклав мені свої енциклопедичні (і абсолютно хибні) знання про американську історію. Плутаючи президентів (Абрагам Лінкольн був у нього Отцем-засновником), він намагався довести, що демократія потребує самовідданості. Я відчула, що в нього немає зосередженості й програми урядування. Проте йому належало робити одну-єдину річ — наглядати за написанням конституції й організувати подальше її схвалення на референдумі.
Йому разом із іншими лідерами вдалося це зробити, але з чималими складнощами. За допомогою конституціоналістів, яких зібрала ООН, іракці таки написали цей документ. У першому проекті були сліди компромісів між ісламським законом і ліберальними засадами. Наприклад, в одній статті йшлося, що жоден закон не може суперечити ісламським засадам, у іншій — що Верховний суд включатиме низку знавців закону шаріату. Через це араби-суніти вийшли на демонстрації проти проекту. Помірковані сунітські партії заспокоїлися, коли перехідна асамблея погодилася розглянути зміни відразу ж після загальних виборів.
Документ визначив структуру нового уряду як змішану з президентом, котрий виконуватиме не лише церемоніальні функції, проте не матиме окресленого портфеля. Парламент буде двопалатним, причому чверть місць у нижній палаті віддається жінкам. Найбільше владних повноважень буде у прем'єра, зокрема командування збройними силами, але його можна відкликати більшістю голосів у парламенті. Як і ПАЗ, конституція перелічувала права громадян
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Демократія», після закриття браузера.