Читати книгу - "Американські боги"

Ти знаєш, хто він такий? Хто він насправді такий?

— Думаю, знаю.

У блакитних очах ірландця майнула паніка:

— Ти не подумай, нічого такого. Нічого поганого. Він просто попросив мене прийти до того бару і втягнути тебе в бійку. Він хотів побачити, з якого ти тіста.

— І він сказав тобі зробити ще щось?

Свіні тремтів і сіпався. На мить Тіні здалось, що той змерз, але потім згадав, де бачив таке саме тремтіння. В тюрмі: так тремтіли торчки. Свіні трусився через відхідняки, і Тінь готовий був побитись об заклад, що того ламало за героїном. Лепрекон-торчок? Вар’ят відірвав тліючий кінчик цигарки і викинув на асфальт, а пожовклий недопалок сховав до кишені. Переплів брудні пальці, похухав на них, потер, щоб добути дрібку тепла. Тепер він не говорив, а скиглив:

— Слухай, мужик, просто дай мені ту блядську монету. Що ти хочеш за неї? А? Там, звідки вона, є набагато більше всякого. Я дам тобі іншу, нічим не гіршу. Дідько, та я дам тобі цілу купу таких.

Він зняв свою засмальцовану бейсболку, тоді правицею добув з повітря велику золоту монету і опустив її до кепки. Добув ще одну з пари, якою піднімався його подих, і ще одну, він вихоплював і виловлював їх з нерухомого ранкового повітря, поки бейсболка не наповнилась золотом так, що Свіні вже не міг втримати її однією рукою.

Він простягнув набиту золотом бейсболку Тіні:

— На. Забирай їх, мужик. Але віддай ту монету, яку я тобі подарував.

Тінь втупився у вміст бейсболки, роздумуючи, скільки він приблизно може коштувати.

— І як я, по-твоєму, маю витратити все це добро, Вар’яте Свіні? Думаєш, обмінники із золота на долари стоять під кожним стовпом?

На секунду здалось, що ірландець збирається його вдарити, але секунда минула, і Вар’ят Свіні стояв собі і тримав обома руками свою бейсболку із золотом, немов Олівер Твіст. А тоді сльози сповнили блакитні очі лепрекона і стали стікати його щоками. Він забрав бейсболку, тепер порожню, якщо не рахувати бруднющої бандани, і нап’ялив назад на лисувату голову.

— Слухай, мужик. Хіба ж я не показав тобі, як це робиться? Як брати монети зі скарбу? Я показав тобі, де він. Сонечкова скарбниця. Просто дай мені ту монету. Вона мені не належала.

— Її в мене більше нема.

Вар’ят Свіні перестав плакати, натомість його обличчя вкрилося червоними плямами.

— Ах ти, ах ти вилупку, ти... — але слова зрадили Свіні, він міг тільки безгучно відкривати і закривати рота.

— Я кажу тобі правду. Вибач. Якби вона в мене була, я б віддав її тобі. Але я передав її... іншій людині.

Свіні вчепився брудними ручищами Тіні в плечі і пронизав його поглядом блідо-блакитних очей. Там, де стікали сльози, на брудній шкірі позалишалися доріжки.

— Блядь, — Тінь відчував запах тютюну, застояного пива і перегару від віскі. — Блядь, ти кажеш правду, недоноску. Ти віддав її, віддав за так і з власної волі. Хай твої темні очі згорять в пеклі, ти, блядь, віддав її.

— Мені шкода, — Тінь згадав глухий стукіт, з яким монета впала на Лорину труну.

— Шкода тобі чи ні, а я проклятий і приречений, — сльози знову побігли обличчям лепрекона, під носом захлюпало. Склади, які він озвучував, не складались у слова. Він витирав очі і носа рукавами, розвозячи бруд по обличчю дивацькими візерунками, і розмазував соплі бородою і вусами. — Ба-ба-ба-ба-ба... Ма-ма-ма-ма-ма...

Тінь вчепився у передпліччя Варята Свіні незграбним братерським жестом, щоб показати, що він поряд.

— Ліпше б мене на світі не було, — схлипнув Свіні по довгому часі. Тоді підвів погляд: — Чувак, якому ти дав монету. Він її мені поверне?

— Це жінка. І я не маю поняття, де вона. Але ні, не думаю, що віддасть.

Свіні зітхнув з таким виглядом, ніби когось оплакує:

— Коли я був малим довбнем, я зустрів одну бабу... якось уночі під зоряним небом, і вона дозволила мені полапати її цицьки, і розказала мені про мою долю. Вона сказала, що я помру покинутим і поверженим на захід від сходу сонечка, і що брязкальце покійниці запечатає мою долю. Тоді я лише розреготався і підлив собі ще ячмінного вина, і взяв її за цицьки, і жадібно припав до її губ. То були славні часи — нога сірих ченців ще не ступила на нашу землю, і не осідлали вони зелені хвилі, щоб вирушити на захід. А тепер... — він раптово урвав свою промову посеред речення і витріщився на Тінь. А тоді вклав у свій голос всю переконливість, на яку був спроможний: — Не вір йому.

— Кому?

— Середі. Не вір йому.

— Я не мушу йому вірити. Я просто працюю на нього.

— Ти пам’ятаєш, як це робиться?

— Що? — у Тіні склалося враження, ніби Свіні — це півдесятка людей, і він розмовляє з ними усіма одночасно. Самопроголошений лепрекон метався і стрибав від особистості до особистості, з теми на тему, ніби ще живі частини його мозку запалювались, згорали і відмирали назавжди.

— Монети, мужик. Мо-не-ти. Я показував тобі, пам’ятаєш? — Свіні підніс два пальці до обличчя, втупився в них, тоді вийняв монету з рота. Він кинув монету Тіні, і той простяг руку, щоб впіймати її, але монета до нього не долетіла.

— Я був п’яний в дим. Не пам’ятаю.

Свіні покульгав через дорогу. Розвиднілося, і тепер світ був біло-сірим. Тінь рушив слідом. Свіні неоковирно переставляв ноги, так, ніби підставляв їх, щоб з кожним своїм кроком-підскоком не гепнутись на землю і ступити ще один. Коли вони дійшли до мосту, лепрекон оперся однією рукою на цегляну опору, обернувся і рішуче спитав:

— Маєш пару баксів? Мені не треба багато. Тільки щоб вибратися з цього місця. Двадцятки вистачить. В тебе ж є двадцятка? Паршива двадцятка?

— Куди ти дістанешся за двадцять баксів? — здивувався Тінь.

— Головне, не куди, а звідки. Я виберуся звідси, поки не вдарила буря. Геть із цього світу, де опіати перетворились на релігію для народу. Геть від... — Він перервався, щоб вишмаркати носа рукою, а тоді витерти її об рукав.

Тінь засунув руку в кишеню джинсів, витягнув двадцятидоларову купюру і простягнув її Свіні:

— На.

Свіні згорнув двадцятку і сховав її поглибте в нагрудну кишеню своєї джинсівки в масних плямах з латкою, на