Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

я нічого не говорив про душу жінки. Я лише говорив про її погляд на чоловіка, як на істоту іншої статі. І це ані крихітки не цинічніше, ніж її погляд на саму себе, що вона є передусім матір. У статевому відношенні жінка в руках природи є засобом увічнити свій найдосконаліший витвір. А чоловік у статевому відношенні є для жінки засобом здійснити найекономнішим способом заповіт природи. Вона інстинктивно знає, що в далекому минулому, у процесі еволюції, вона винайшла його, диференціювала, витворила його, щоб давати щось краще, ніж одностатевий процес може дати. Поки він виконує те призначення, для якого вона його витворила, вона прихильно ставиться до його мрій, до його безумств, ідеалів, героїзму, але за умови, що центром усього цього повинна бути уклінність перед жінкою, материнством, сім’єю, хатнім вогнищем. Але як необачно й небезпечно було творити істоту, що її єдиною функцією є запліднення жінки! Бо дивіться, до чого це призвело. Поперше, чоловік почав розмножуватися за рахунок жінки, доки вони не зрівнялись у числі, і жінка могла скористатися для своєї мети лише частиною тої величезної енергії, якою вона йому поступилася, звільнивши його від виснажливої праці вагітности. Цей залишок енергії пішов на розвиток його мозку й м’язів. Сам чоловік зробився занадто сильний, щоб жінка могла керувати ним, а його уявлення і його думка занадто зміцніли, щоб задовольнятися з одного розмножування. Він самостійно утворив цивілізацію, поклавши за її підвалину хатню роботу жінки.

Анна. Це, у всякому разі, правильно.

Диявол. Так, а ця цивілізація, — що вона собою являє, кінець кінцем?

Дон Жуан. Кінець кінцем — пречудесний цвях, на який можна вішати наші цинічні загальники; але перш за все, вона є спроба з боку чоловічої статі зробити з себе щось більше, ніж засіб досягти жіночу мету. Отже, постійне прагнення життя не тільки охороняти себе, а й досягати чимраз вищої організації і повнішого самоусвідомлення, перевелося на непевну війну між силами життя та силами смерти й виродження. І перемога в цій війні — чиста випадковість, битву виграється, як і в справжній війні, незалежно від командувача.

Статуя. Це вже натяк на мене. Але, прошу, кажіть далі.

Дон Жуан. Ні, це натяк на силу вищу, ніж ви, командоре. Але все ж таки ви, у своїй професії, повинні були помітити, що навіть і дурний генерал може виграти битву, коли генерал противного війська ще дурніший за нього.

Статуя (дуже серйозно). Цілковита правда, Жуане, цілковита правда! Іноді дурням дуже щастить.

Дон Жуан. Ну, так от, і життєва сила — дурна; але все ж вона не така дурна, як сили смерти й виродження. До того ж, ці останні завжди залежать від сили життя. Отже, життя до деякої міри перемагає. Ми володіємо всім, що тільки може дати надмір плодючости й що може заощадити наша жадоба. І невідмінно виживе та форма цивілізації, яка витворить кращу рушницю й дасть вгодованішого солдата.

Диявол. Атож! Виживуть не найдіяльніші знаряддя життя, а найдіяльніші знаряддя смерти. Ви раз у раз повертаєтеся до мого погляду, незважаючи на всі ваші викрутаси, відбігання й софізми, не кажучи вже про нестерпучу вашу велемовність.

Дон Жуан. Дивіться! А хто перший почав виголошувати довгі промови? У всякому разі, якщо я надмірно обтяжую ваш розум, ви вільні залишити нас і пошукати товариства, де знайдете кохання, красу й всі інші ваші улюблені нудні речі.

Диявол (дуже ображений). Це несправедливо, Дон Жуане, і не ввічливо. Я теж належу до людей з інтелектом. Жодна людина не цінує розуму так, як я. Я сперечаюсь з вами цілком коректно й гадаю, що всебічно спростовую ваші твердження. Якщо бажаєте, провадьмо нашу розмову далі хоч би й ще цілу годину.

Дон Жуан. Гаразд! Провадьмо далі!

Статуя. Щоправда, Жуане, я не передбачаю, щоб ви дійшли будь-якої згоди, але з огляду на те, що нам тут доводиться марнувати не час, а вічність, провадьте розмову далі.

Дон Жуан (трохи нетерпляче). Мій погляд лише трохи вищий за ваш, старий мистецький творе з мармуровою головою! Чи пристаємо ми на те, що життя є сила, яка дала безліч спроб зорганізувати себе: що мамонт і людина, миша й мегатерія, мухи, блохи й панотці церкви, — усе це є лише більш-менш вдалі спроби відбити цю грубу силу в чимраз вищих індивідах, причому ідеальний індивід є всемогутній, всезнавець, непогрішний і разом з тим довершений, з непомильною самосвідомістю, коротко кажучи — божество?

Диявол. Припускаю, щоб полегшити вам вашу арґументацію.

Статуя. Згоджуюсь, щоб уникнути цих арґументацій.

Анна. Я категорично заперечую проти ваших слів про панотців церкви. Я прохала б вас залишити їх і не зачіпати у ваших арґументаціях.

Дон Жуан. Я згадав їх лише заради алітерації[14], Анно; більш не буду. Отже, як скоро ми дійшли згоди, — за винятком панотців церкви, — чи не підемо ми далі й не пристанемо на те, що життя в своїх пориваннях до божественного не оцінювало свої досягнення мірою краси чи тілесної довершености: адже в обох цих відношеннях птахи, як на це вже давненько вказував наш друг Арістофан, настільки незмірно вищі за людину і вмінням літати, і красою свого пір’я, і, дозвольте додати, зворушливою поезією свого кохання й виття гніздечок, що ніяк не можна збагнути, чому життя,— коли б його метою були кохання й краса, витворивши птахів, іде в іншому напрямі й творить незграбного слона й гидку мавпу — нашу прапрабабусю.

Анна. Арістофан був поганин; а ви, Жуане, боюся, не набагато кращі за нього.

Диявол. Отже, ви приходите до висновку, що життя прагне до незґрабности й негожости?

Дон Жуан. Ні, упертий ви дияволе, тисячу разів ні! Життя прямувало до найціннішого — до мозку, до того органу, за допомогою якого воно зможе дійти не лише самосвідомости, а й самозрозуміння.

Статуя. Усе це метафізика, Жуане. І якого то біса... (До диявола). Прошу вибачити мені!

Диявол. О, будь ласка! Коли вживалося моє ім’я для збільшення ефекту, я це завжди вважав за найкращий собі комплімент. Моє ім’я, командоре, завжди до ваших послуг.

Статуя. Дякую, це дуже мило з вашого боку. Навіть на небі я ніяк не можу позбутися старої військової звички висловлюватися. Я хотів лише запитати Жуана, заради чого життя клопоталося, щоб здобути собі мозок? Навіщо йому розуміти себе? Чи не досить того, щоб втішатися насолодами?

Дон Жуан. Без мозку, командоре, ви втішалися б, не знаючи, що втішаєтеся, і через те не було б