Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

і відірвала йому ту руку, в якій він тримав ціпок. Тоді Война переклав ціпок у другу руку і репетував, що він їм цього не подарує, і бозна-чим би все це скінчилося, коли б за хвилину його остаточно не ухайдикало шрапнеллю. Можливо, якби його врешті не спровадило на той світ, він також одержав би срібну медаль за відвагу. Коли йому відірвало голову, вона ще якийсь час котилася й кричала: «Пам’ятай обов’язок, поспішай до бою! Хай хоч смерть витає над тобою!».

— І чого тільки у тих газетах не набрешуть, — промовив один з вояків, — адже коли б той вигадник потрапив у це пекло, то за годину, либонь би, збожеволів.

Вояк з крайової оборони плюнув:

— У нас у Чаславі був один редактор з Відня, німець. Служив унтером. По-чеськи не хотів з нами ані слова говорити, але коли потрапив у маршову роту, де були самі чехи, зараз же заговорив по-чеськи.

У дверях з’явилася сердита пика фельдфебеля:

— Wenn man soll drei Minuten weg, da hört man nichts anderes als: «чеський, цехи»[156].

Ідучи геть (напевно, до буфету), фельдфебель наказав капралові з крайової оборони, аби той відвів цього вошивого негідника (він показав на Швейка) до поручника, щойно той прийде.

— Пан лейтенант, мабуть, знову розважається з телеграфісткою на станції, — сказав капрал, коли фельдфебель вийшов. — Уже два тижні крутиться біля неї, мов чорт біля сухої верби, але щодня повертається з телеграфу злий, як собака, і каже: «Das ist aber eine Hure, sie will nicht mit mir schlafen»[157].

Лейтенант і цього разу повернувся у такому ж скаженому настрої. Було чути, як він грюкав книжками по столу.

— Нічого не вдієш, хлопако, мусиш іти до нього, — співчутливо сказав капрал Швейкові. — Крізь його руки пройшла вже тьма-тьменна вояків — і старих, і молодих.

Він повів Швейка до канцелярії, де за столом, на якому були розкидані папери, сидів молодий осатанілий поручник. Побачивши Швейка в супроводі капрала, він багатозначно промовив:

— Ага...

Капрал відрапортував:

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, цю людину затримали на вокзалі без документів.

Поручник кивнув головою з таким виглядом, буцімто вже багато років тому передбачав, що саме в цей день і в цю годину на вокзалі застукають Швейка без документів. А втім, кожний, хто б у цю хвилину подивився на Швейка, мав би таке враження, що це взагалі неможливо, щоб у людини з такою фізіономією і такою фігурою могли бути якісь документи. У Швейка був такий вигляд, ніби він упав на землю з якоїсь іншої планети і тепер з наївним здивуванням оглядає новий світ, де від нього вимагають такої невідомої йому досі дурниці, як якісь документи.

Поручник, дивлячись на Швейка, з хвилину розмірковував, що йому сказати, і нарешті сказав:

— Що ви робите на вокзалі?

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, я чекав на поїзд до Чеських Будейовиць, щоб добратися до свого Дев’яносто першого полку, де я перебуваю в денщиках у пана обер-лейтенанта Лукаша, якого я змушений був покинути, оскільки мене відвели до начальника станції з приводу штрафу, бо мене запідозрили, буцімто я зупинив за допомогою аварійно-рятувального гальма кур’єрський поїзд, у якому ми їхали.

— Ні чорта не розумію! — гримнув поручник. — Розповідайте послідовно, коротко і не верзіть нісенітниць.

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, що вже з тієї самої хвилини, коли ми з паном обер-лейтенантом Лукашем сідали у той кур’єрський поїзд, який мав нас везти і доправити якнайшвидше до нашого Дев’яносто першого цісарсько-королівського піхотного полку, нам не щастило. З самого початку змакітрили наш чамайдан, а потім, знову-таки, щоб вам було ясно, один пан генерал-майор, зовсім лисий...

— Himmelherrgott! — гучно зітхнувши, лайнувся поручник.

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, це вже так треба, щоб з мене все лізло, як із старого кожуха — поступово, щоб була ясна картина всіх подій, як любив казати небіжчик швець Петрлік, наказуючи своєму синкові скинути штани перед тим, як відшмагати його ременем.

Поручник сопів зі злості, а Швейк говорив далі:

— Я чомусь не сподобався тому лисому генерал-майорові, і пан обер-лейтенант Лукаш, у якого я перебуваю в денщиках, вигнав мене в коридор. Потім у коридорі мене обвинуватили в тому, про що я вже вам розповів, а поки цю історію виясняли, я опинився на пероні сам. Поїзд пішов, пан обер-лейтенант з чамайданами і всіма своїми й моїми документами також поїхав, а я лишився на вокзалі без документів і тинявся тут, як сирітка.

Швейк так зворушливо-ніжно поглянув на поручника, що той повірив у абсолютну правдивість розповідей цього типа, який справляв на нього враження ідіота з народження.

Тоді поручник перелічив Швейкові всі поїзди, що пройшли після кур’єрського на Будейовиці, і спитав, чому він усіх їх проґавив.

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, посміхаючись добродушно, — зі мною, поки я чекав на цей найближчий поїзд, скоїлося нещастя. Я сів біля столу випити пиво, а воно пішло кухоль за кухлем...

«Такого бевзя я ще не зустрічав, — подумав поручник, — в усьому признається. Скільки їх уже тут перебувало, кожний викручувався, як тільки міг, а цей спокійнісінько каже: «Я проґавив усі поїзди, бо пив пиво, кухоль за кухлем».

Всі ці міркування він висловив одним реченням, з яким і звернувся до Швейка:

— Ви, чоловіче, якийсь дегенерат. А знаєте, що таке деґенерат?

— У нас на розі Боїшта і Катержинської вулиці, голошу слухняно, пане лейтенанте, також жив один деґенерет. Батько його був якийсь польський граф, а мати — повитуха. Він замітав вулиці, а в шинках не дозволяв себе називати інакше, як пан граф.

Поручник визнав за найкраще покласти цьому всьому край і твердо сказав:

— Слухайте, бовдуре, осляче ви копито! Негайно ідіть до каси, купіть собі квиток і їдьте в Будейовиці. Коли я вас ще раз тут побачу, розправлюсь з вами як з дезертиром. Abtreten!

Не опускаючи руки від козирка, Швейк не рушився з місця.

Поручник заверещав:

— Вимітайтеся! Чули ви abtreten чи ні? Капрале Паланек, відведіть цього ідіота до каси і купіть йому квиток до Чеських Будейовиць!

За хвилину капрал Паланек знову з’явився в канцелярії. У прочинені двері з-за Паланека виглядало добродушне обличчя Швейка.

— Що там знову?

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — таємниче прошепотів капрал Паланек, — у нього нема грошей на дорогу і в мене