Читати книгу - "Гра престолів"

Чоловіки обмінялися кислими позирками.

— Глядіть, скільки схочете,— сказав другий брат.— Тільки обережно, не впадіть униз, коротуне. Бо Старий Ведмідь з нас шкуру злупить.

Попід величезним краном тулилася маленька дерев’яна хижка, і коли перший брат покинув коловорот і, відчинивши двері, зайшов усередину, Тиріон устиг помітити тьмяне сяйво жаровні й відчути дотик тепла. А тоді опинився сам-один.

Тут, нагорі, холод кусався, а вітер шарпав одяг, як настирливий коханець. Верх Стіни був ширший, ніж місцями королівський гостинець, тож упасти Тиріон не боявся, от тільки, як на нього, занадто слизький. Брати посипали доріжки битим камінням, але від тиску незліченних ніг Стіна танула, на щебінь наростала крига, поглинаючи його, і доріжки знов оголювалися, тож доводилося раз у раз бити каміння.

Однак із цим Тиріон міг упоратися. Він поглянув на схід і на захід — на Стіну, яка простерлася перед ним, неозора біла дорога без початку й кінця, обабіч оточена чорною прірвою. «На захід»,— вирішив він без особливих на те підстав і рушив у цьому напрямку, тримаючись найближчої до північного краю стежки, яку зовсім нещодавно посипали щебенем.

Голі щоки в нього розчервонілися від холоду, і з кожним кроком ноги боліли дедалі дужче, але Тиріон не зважав. Навколо нього вирував вітер, під черевиками порипував щебінь, а попереду, повторюючи обриси пагорбів, тяглася біла стрічка, піднімаючись дедалі вище, аж поки не губилася на західному обрії. Тиріон проминув велетенську — заввишки з міський мур — катапульту, яка глибоко вросла основою в Стіну. Стрілу катапульти зняли на ремонт і так і забули, і тепер вона лежала поряд, як поламана іграшка, наполовину заметена снігом.

З того боку катапульти гукнув приглушений голос:

— Хто йде? Стій!

Тиріон зупинився.

— Якщо я постою ще трохи, то примерзну, Джоне,— озвався він, в той час як до нього беззвучно наблизилася розкошлана сіра тінь і почала обнюхувати його хутра.— Привіт, Привиде.

Підійшов Джон Сноу. Вдягнений у багато шарів хутра та шкіри, він здавався і більшим, і огряднішим; каптур плаща він натягнув собі на обличчя.

— Ланістере,— мовив він, відгортаючи каптур, щоб відтулити рот.— Де-де, а тут я точно не очікував вас побачити.

В руках він мав важкий спис із залізним гостряком, вищий за нього самого, а при боці теліпався у шкіряних піхвах меч. На грудях висів блискучий чорний сигнальний ріжок, облямований сріблом.

— Я й сам не очікував, що опинюся тут,— визнав Тиріон.— Віддався на волю примхи. Якщо я погладжу Привида, він мені руку не відкусить?

— У моїй присутності — ні,— запевнив його Джон.

Тиріон почухав білого вовка за вухами. Червоні очі незворушно спостерігали за ним. Звір уже доріс йому до грудей. Тиріон підозрював, що ще рік — і йому доведеться дивитися на вовка знизу вгору.

— А ти тут сьогодні що робиш? — запитав він.— Окрім як відморожуєш собі чоловіче багатство...

— Мені випало нічне чергування,— пояснив Джон.— Знову. З ласки сера Алісера начальник сторожі виявляє до мене особливу увагу. Їм здається, якщо не давати мені пів ночі спати, під час ранкових навчань я засну. Але поки що я їх тільки розчаровував.

Тиріон вишкірився.

— А Привид уже навчився жонглювати?

— Ні,— мовив Джон, посміхнувшись,— але сьогодні вранці Грен встояв проти Гальдера, а Пип уже не так часто губить свій меч.

— Пип?

— Насправді його звати Пипар. Такий маленький вухань. Він побачив, як я треную Грена, й попросив допомогти йому. Торн йому навіть не показав, як правильно тримати меч,— він обернувся й поглянув на північ.— Я сторожу одну милю Стіни. Прогуляєтеся зі мною?

— Тільки якщо повільно,— сказав Тиріон.

— Начальник сторожі завжди каже, що слід ходити, аби розганяти кров, але щодо швидкості він настанов не давав.

І вони пішли вперед, а Привид білою тінню побіг поруч із Джоном.

— Завтра я їду,— повідомив Тиріон.

— Знаю,— на диво сумно відгукнувся Джон.

— Дорогою на південь я планую зупинитись у Вічнозимі. Якщо хочеш, аби я щось передав...

— Перекажіть Робу, що я командуватиму Нічною вартою, тож він буде в безпеці й може разом з дівчатами зайнятися шиттям, а меч віддати Мікену — переплавити на підкови.

— Твій брат більший за мене,— засміявся Тиріон,— тому я відмовляюся передавати повідомлення, яке може коштувати мені життя.

— Рикон допитуватиметься, коли я повернуся додому. Спробуйте пояснити йому, куди я поїхав, якщо зможете. Скажіть йому, поки мене немає, він може взяти собі всі мої речі; він буде радий.

«Усі мене сьогодні про щось просять»,— подумав Тиріон.

— Можеш написати все те саме в листі.

— Рикон іще не вміє читати. А Бран...— Джон не договорив.— Не знаю, що передати Бранові. Допоможіть йому, Тиріоне.

— Чим я можу йому допомогти? Я не мейстер, його болю я не полегшу. І я не знаю чарів, які повернули б йому ноги.

— Мені ви допомогли, коли було потрібно,— зронив Джон Сноу.

— Яка ж то допомога? — озвався Тиріон.— Самі слова.

— То знайдіть слова для Брана.

— Ти просиш кульгавого навчити каліку танцювати,— сказав Тиріон.— І хай якою щирою буде наука, вийде з цього сміхота. Але я знаю, що таке любити брата, лорде Сноу. І я допоможу Брану, чим зможу.

— Дякую, мілорде Ланістер,— знявши рукавицю, Джон простягнув йому голу долоню.— Друже.

Тиріон був на диво зворушений.

— Родичі в мене переважно бахури,— мовив він з кривою посмішкою,— а от друзів серед бахурів іще не було.

Він зубами стягнув з руки рукавицю й, торкаючись голою шкірою долоні Сноу, стис йому руку. Потиск у хлопця був твердий і міцний.

Поки Тиріон натягав рукавицю назад, Джон Сноу різко розвернувся й підійшов до низенького закрижанілого північного парапету. За парапетом різко обривалася Стіна — там була тільки темрява й пустка. Тиріон рушив за Джоном, і вони пліч-о-пліч стали на краю світу.

Нічна варта не дозволяла лісу підібратися до північного боку Стіни ближче як на півмилі. Зарості залізодрева, дубів і чатових дерев, що колись панували тут, вирубані були ще століття тому, щоб відкритою місцевістю не мав надії підкрастися жоден ворог. Тиріон чув, що де-не-де, на відтинках між трьох фортець, за останні декади дика рослинність знову почала підступати до Стіни, а були навіть такі місця, де сіро-зелені чатові дерева і білі віродерева вкорінилися в тіні самої Стіни, але Чорний замок всякчас потребував лісу на розпал,