Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба"

На сьогодні питання про перебування мадярів у IX ст. на території Східної Європи поступово прояснюють археологічні джерела. Поодинокі угорські поховання відомі поблизу с. Воробйовка на Воронежчині, сіл Волошинське, Манвелівка, Суботинці, Коробчино на Дніпропетровщині й Кіровоградщині та ін. Переважно то були поховання воїнів з конем та озброєнням. Біля с. Суботинці досліджено три поховання, що належали до однієї сім’ї. Це жінка, чоловік і дитина.

Особливо багатим виявилося неруйноване поховання із Коробчино. Серед супроводжуючого його інвентаря були сасанідське срібне з позолотою блюдо та чаша, золоті та срібні браслети, залізна шабля з срібним окуттям піхов, багато орнаментованим рослинним орнаментом, золоті накладки, золота лицева маска, залізні стремена та стріли. Це одне з найбагатших поховань угорського вельможі. В ті часи мадяри об’єднувалися у сім племен, якими управляли вожді-воєводи. Головного з них звали Леведій. Без сумніву, що могила одного з таких вождів була виявлена біля с. Коробчино на Дніпропетровщині.

Рис. 28. Срібне окуття піхов шаблі з поховання угорського вождя (Коробчино).

У середині IX ст. мадяри стають союзниками хозар, беручи участь в їхніх військових походах. Вони навіть збирали данину з слов’ян на користь хозар.

Наприкінці IX ст. на чолі мадярів став Арпад. У ході болгаро-мадярських війн 894 р. болгари в союзі з печенігами розгромили останніх. Після цього мадяри через Велецький перевал 896 р. відійшли за Карпати, звільнившись тим самим від панування хозар. Там вони створили свою войовничу феодальну державність, назавжди закріпившись у Центральній Європі.

Таким чином, можна зазначити, що слов’яни здавна розвивалися не ізольовано, а в тісних контактах з сусідніми народами. Особливо значний вплив на формування слов’янства мали балти, кельти, германці та іраномовні кочові та напівкочові племена. Населення території України перебувало також у складних відносинах з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.

Починаючи з середини І тис. н. е., археологи фіксують появу на просторах Південно-Східної та Центральної Європи трьох культур (празької, пеньківської та колочинської), носіїв яких можна пов’язувати з ранньослов’янськими угрупованнями, відомими давнім авторам під іменем склавинів, антів і венетів. Певні відмінності між ними свідчать про етнографічну специфіку слов’янських племен, яка, можливо, пояснюється різними субстратами, на яких виникли слов’янські старожитності окремих регіонів.

Зазначимо також, що спроби створення слов’янами стійких племінних союзів до IX ст. не мали успіху. Слов’янська державність зароджувалась у складних умовах конфронтації з германськими (перша половина І тис. н. е.) та тюркськими народами (друга половина І тис. н. е.). Лише подальший розвиток слов’янського суспільства протягом VIII—IX ст. створив передумови для формування ранньодержавних утворень. Зрештою, на основі найбільш значних племінних союзів Подніпров’я утворюється перше державне об’єднання східних слов’ян — Київська Русь.

Частина друга

Київська Русь

Вступ.

Джерела та історіографія

У IX ст. внаслідок тривалого розвитку східнослов’янського суспільства, збагаченого досвідом сусідніх народів, склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи. Її історичним ядром було Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Оскільки центром цієї східнослов’янської держави впродовж багатьох століть був Київ, то в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь. Рівнозначно вживаними є також назви Давньоруська держава, Давня Русь.

У часи свого розквіту Київська Русь займала величезну територію — від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Це близько 1,5 млн км2. На цій площі, за нашими розрахунками, проживало до 12 млн чоловік[448]. Етнічну основу держави складали східні слов’яни, об’єднані у великі міжплемінні союзи. У «Повісті минулих літ» їх налічується 14. Південну групу складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; північно-західну — дреговичі, кривичі, словени; північно-східну — радимичі та в’ятичі. Крім східних слов’ян у межах Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки, балтські племена. Частина цих народів політично та етнічно інтегрувалася у складі Давньоруської держави.

Русь являла собою історично важливу зону, через яку здійснювалися контакти між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило порівняно швидке входження її в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Про сильну східнослов’янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських і візантійських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори показують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних та економічних зв’язків. Ал Масуді повідомляв, що руси «складають великий народ». Знаменита пісня про Роланда свідчить про участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Микита Хоніат змушений був визнати, що «християнський» руський народ врятував Візантію від навали половців.

На Русі в цей час росло і міцніло усвідомлення власної причетності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий київський князь зображався, як візантійський імператор. Він і його попередники, за висловом визначного церковно-політичного діяча Русі першої половини XI ст. Іларіона, «не въ худѣ бо и не вѣдомѣ земли владычѣствоваша, нъ въ Руськѣ, яже ведома и слышима есть всѣми четырьмя концами земли»[449].

Київській Русі належить особливе місце серед країн Східної Європи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Європи Західної. Обидві виплекали і дали життя кільком народам і державам.

Процеси політичної консолідації і формування держави перебували в тісному безпосередньому зв’язку з процесами етнічними. Східнослов’янські міжплемінні об’єднання поступово складалися у відносно єдину народність, яка одержала назву «русь».

Давня Русь мала широкі міжнародні зв’язки. Тісні контакти вона підтримувала з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Булгарією, країнами Західної Європи — Францією, Англією, Данією, Швецією, Норвегією і, звичайно, з Візантією. На ранньофеодальному етапі розвитку Київської держави міжнародні зв’язки здійснювалися централізовано, пізніше поряд з Києвом у систему європейських політичних та економічних відносин активно включилися й інші центри Русі — Новгород, Галич, Смоленськ, Володимир-на-Клязьмі.

Існування відносно єдиної Київської Русі охоплює період з IX по 30-ті роки XII ст. Політична форма держави — ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. На першому етапі існування держави відбулося формування її території, визначилися кордони країни, склались усі основні інститути влади (князь, собор, снем, віче, ряд), адміністративно-територіальна структура.

У 30-ті роки XII ст. (рубіж до певної міри умовний) Русь вступила в період феодальної роздробленості, який характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств, регіональною консолідацією. Держава не розпалась, як іноді стверджується в літературі, а змінила свою феодальну форму, стала федерацією відносно самостійних князівств. Київ, хоч