Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба"

рабів. У листах згадуються й такі бідняки, як Артикон, що був змушений наймати своїй сім'ї куток для проживання. Імена деяких ольвіополітів (Археанант, Афіномандр, Гекатокл, Леокс, син Мольпагора та ін.) були типово мілетськими аристократичними. Місцеві багатії вже в середині — другій половині VI ст. до н. е. замовляли в метрополії надмогильні і вотивні пам'ятники, дорогий архітектурний декор для храмів і вівтарів, отримували освіту. Поряд з цим помітно, що більшість людей у громадянських общинах в соціальному плані займали більш-менш однакове становище. До них належала й основна маса ольвійських і боспорських епойків.

У період колонізації і формування полісів етнічний склад населення був відносно однорідним. Комплекс різноманітних джерел підтверджує дані літературної традиції, що тут справді жили переважно іонійці, хоч є і деякі відомості про еолійців і дорійців[529]. Окремі вихідці з інших етнічних об'єднань не зіграли тут якоїсь особливої ролі, вони поступово піддавались еллінізації в середовищі переселенців з їх високою культурою і стійкими традиціями. Певно, в жодному випадку греки не допускали у свою громадянську общину інородців. Хоч, звичайно, як свідчать деякі непрямі дані, у стані залежного населення були різні представники з оточуючих племен, але їх було недостатньо, щоб покрити дефіцит робочої сили[530].

Боспорські греки в архаїчний час більш інтенсивно налагоджували зв'язки з сіндами і меотами. Незначна їх кількість селилася у грецьких полісах на Тамані, однак процес еллінізації цих етносів ще не набрав сили[531]. Деякі поховання Ольвійського некрополя вказують на те, що представники аристократичних сімей укладали шлюбні союзи з лісостеповою знаттю[532].

Таким чином, при формуванні полісних структур у північнопонтійських колоніях часто відбувалися однакові з метрополією соціально-політичні процеси. Більше того, нестабільність у метрополії тією чи іншою мірою відбивалася й на політичному житті дочірніх апойкій. Запровадження полісної монети в Мілеті найшвидше знайшло відгук у Борисфені, а потім вже в Ольвії і Пантикапеї. Із запровадженням власних оригінальних грошових знаків колонії відмежовувалися від своїх метрополій не лише в економічному, а й у політичному плані. Родова аристократія виявила свої силу і вплив і на нових місцях проживання еллінів. На відміну від мілетської аристократії її політика щодо варварів (особливо скіфів) з самого початку була гнучкішою і раціональнішою. Це сприяло тому, що упродовж віків жодне з міст на Північному Понті не піддалося розгрому войовничими скіфськими кочовиками.

Глава 4

Культура, побут і релігія архаїчного періоду

Колонізація Північного Причорномор'я і формування тут перших полісів відбувалися у той знаменний період життя Еллади, який визначають як «грецьке диво», духовна революція або культурний переворот[533]. Водночас колонізаційний процес і географічні відкриття еллінів стимулювали їхню суспільну й економічну активність, етнічну самосвідомість і віру в життєвий успіх, швидке просування на шляху до культурного прогресу.

У розвитку культури північнопричорноморських держав, як і власне їхньої історії, вирізняються два великі періоди — грецький та греко-римський.

У процесі колонізації на північні береги Понту Евксінського переносилося все те, що складало матеріальне і духовне життя переселенців з метрополії і було для них традиційним: мова, писемність, звичаї, обряди, міфи, релігійні культи й календарні свята, різні вірування, мистецтво та архітектура, культурні та етичні навички, естетичне бачення оточуючого світу, спосіб влаштування повсякденного життя тощо.

Архітектура

Для архітектури Північного Причорномор'я цього часу характерні еллінські архітектурно-будівельні традиції та засвоєння місцевої традиції будівництва землянкових споруд[534].

Типовим, цілком свідомим, заходом було розташування міста на двох основних рівнях: нижня частина, що прилягала до гавані, та верхня у вигляді звичайного плато (Ольвія, Фанагорія) або акрополя, який розташовувався на пагорбі (Пантикапей, Німфей, Мірмекій). Забудовувалися й схили пагорба. При такому розташуванні вже сам рельєф надавав місту мальовничості, що підсилювалося розміщенням на вершині пагорба або поруч з нею палацових споруд та храмів (Пантикапей).

У містах з акрополем агора — торгово-адміністративна площа — могла розташовуватися лише у нижньому місті (Пантикапей). В інших містах — як у нижньому, так і у верхньому місті (Ольвія).

Слід відзначити, що у цей час далеко не всі міста мали захисні споруди. Їх наявність поки що зафіксована лише у Тіритаці, де торцеві стіни житлових будинків були з'єднані відрізками фортечних мурів невеликої товщини.

У цілому тутешні міста відрізнялися від середземноморських. Передусім вони майже не мали благоустрою, були невеликі за розмірами. Так, територія Ольвії наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. навряд чи перевищувала півтора — два десятки гектарів. Жодне з північнопричорноморських міст не мало прямокутного регулярного планування, типового для міст, які засновувалися під час Великої грецької колонізації у Середземномор'ї. Вулична сітка складалася переважно стихійно. Житлові квартали складалися головним чином з однокамерних землянок і напівземлянок. Кілька таких землянкових структур складали окремий ойкос. Поряд із землянками, можливо, існували й невеличкі наземні однокамерні будівлі без будь-яких ознак ордерного декору. Квартали по периметру огороджувалися невисокими парканами. Низька житлова забудова, брак лінійної перспективи вздовж вулиць (через нечіткість їх планування) контрастували з одним або двома культовими, центрами та з вівтарями й храмами, які були значно вищими за оточуючі їх будівлі і являли собою справжні архітектурні витвори.

Згодом, наприкінці VI — на початку V ст. до н. е., землянки припиняють своє існування й житлова забудова здійснюється у типовому для грецьких міст вигляді. Тобто будуються звичайно одноповерхові невеличкі будинки з внутрішніми дворами — характерною для античного житла ознакою (Борисфен, Ольвія, Пантикапей). Часто ці будинки мають житлові підвали, їх декор обмежувався лише побілкою стін.

При заснуванні міст у Північному Причорномор'ї та їх первинній забудові теоретичні та мистецькі надбання архітектурної науки, які на той час досить широко запроваджувалися у Греції та Іонії, виявилися тут слабко.

Інакше було із культовими спорудами. Вони зводилися інколи посеред звичайної забудови, мали огорожу, що могла проходити майже впритул до самого храму (Борисфен), але найчастіше — розміщувалися на культових ділянках — теменосах (Ніконій, Ольвія), що розташовувалися в містах, звичайно у їх центральних частинах, та у святилищах поза містами. Таким, наприклад, було святилище на о. Левці напроти гирла Дунаю. Від храмів другої половини VI — початку V ст. до н. е. нам відомі тільки у трьох випадках залишки фундаментів (Борисфен, Німфей, Ольвія), а в інших випадках — тільки архітектурні деталі (Пантикапей, Ольвія).

Ранні храми були невеликими спорудами (довжина головного фасаду не перевищувала б—7 м) антового двоколонного або простильного чотириколонного типу, іноді з апсидальним завершенням тильного фасаду. Ордер — іонійський малоазійського типу. Стіни сирцеві на кам'яних цоколях, покрівлі черепичні. Найбільша увага