Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

шкіл, який ми, власне, й виграли, але весь турнір, у тому числі великі громадські й парафіяльні школи. Тео грав настільки добре. Міг забити з будь-якого місця. Можливо, у цьому й була проблема.

— Як це?

— Мені він не загрожував, я грав на середині поля. Для свого сусіда й кращого друга, Ендрю, загрозою він теж не був — той стояв на воротах.

Свейн спинився й подивився на Майю.

— Але Джо теж був форвардом, — сказала вона.

Свейн кивнув.

— Я не кажу, що він ставився до Тео відверто вороже, але… Я знав Джо з першого класу. Ми виросли разом. Завжди разом були капітанами команди. Коли стільки часу проводиш із людиною, інколи бачиш, як із неї злітає маска. Бачиш гнів, який проситься назовні. Спалахи люті. Коли ми були у восьмому класі, Джо бейсбольною биткою відправив одного малого до лікарні. Я вже й не згадаю, що там сталося, пам’ятаю тільки, як ми втрьох відтягуємо його від бідолахи. Він розбив йому голову. Рік потому дівчина, яка подобалася Джо, Меріен Барфорд, збиралася на танці з Томом Мендібуру. За два дні до того в лабораторії спалахнула пожежа, Том ледве вибрався живим.

Майя ковтнула жовч.

— І ніхто на нього не скаржився?

— Ви не знали батька Джо, так?

— Не знала.

— Він був страшною людиною. Подейкували, що мав справи з небезпечними людьми. Вони розбиралися з усім. Скажімо так, неприємні друзі родини могли заїхати до вас і вимагати вашого мовчання. До того ж Джо на цьому знався. Він не залишав слідів. Ми вже говорили про його шарм. Він так щиро вдавав розкаяння. Він вибачався. Задобрював. Він був багатим і могутнім, а ці моменти, свою темну сторону, він умів стримувати, якщо була потреба. І знову ж, нагадаю — я все життя його знав. Та навіть мені пощастило бачити все це лише кілька разів. Але коли бачив…

На його очі знову навернулися сльози.

— Ви, мабуть, питаєте себе, що я роблю в подібному місці.

Майя не питала, зрозуміла, що він мав якусь залежність і шукав тут допомоги. Що ж іще могло бути? Вона хотіла, щоб він розповідав далі, але якщо він потребував цього відступу, то зупиняти його було б помилкою.

— Я тут, — сказав Свейн, — через Джо.

Майя ледь утрималася, щоб не скривитися.

— Знаю-знаю, я мушу брати на себе відповідальність за своє життя, так завжди говорять. Так, я змінюю одну залежність на іншу. Я бував тут через випивку, через таблетки, через кокс… Через усе, що спадає на думку. Але я не завжди був таким. У школі мене дражнили, бо я завжди обмежувався одним пивом. Мені не подобався смак. Якось у випускному класі спробував косяк. Мене від нього нудило.

— Крістофере?

— Так.

— Що сталося з Тео?

— Це мав бути розіграш. Так нам Джо сказав. Не знаю, повірив я йому чи ні, але… Я був слабким. Бачите, я і зараз слабкий. Джо був лідером, я йшов за ним. Ендрю теж. І справді, що могло піти не так? Це ж просто жарт, у школах, таких як Франклін Біддл, таке постійно трапляється. Тож тієї ночі ми напали на Тео. Розумієте, про що я? Ми прийшли до нього в кімнату, ми з Джо, Ендрю вже був там. Наскочили на нього й понесли вниз.

Тепер він дивився убік, так, ніби вдивлявся кудись далеко, і на його обличчі з’явилася дивна посмішка.

— Знаєте що?

— Що?

— Тео нам підіграв. Він усе зрозумів, з нього жартували. Це було природно. Він був аж настільки крутим. Пам’ятаю, він усміхався, наче все гаразд. Ми спустилися вниз, до кімнати, кинули його на стілець. Джо почав його прив’язувати. Ми допомагали. Усі реготали, Тео прикинувся, ніби кличе на допомогу. Пам’ятаю, один із вузлів я зав’язав слабко. Джо затягнув його. Тоді, коли Тео був уже прив’язаний, Джо дістав лійку. Розумієте, про що я, кухонну. Сунув її Тео до рота, і я пам’ятаю, як тоді змінилися його очі. Ніби, не знаю, він почав розуміти. Там було ще двоє хлопців, Ларрі Райя та Ніл Корнфельд. Ми всі реготали, Ендрю почав лити до лійки пиво. Хлопці хором гукали: «Пий, пий». А решта — наче уві сні. Жахливому сні. Я досі не можу повірити, що це справді сталося, але в якийсь момент Джо замінив пиво спиртом. Пам’ятаю, як Ендрю казав: «Чекай, Джо, припини…»

Його голос затих.

— Що сталося? — спитала Майя, хоча все було вже зрозуміло.

— Раптом Тео почало трусити, ніби в нього стався напад.

Крістофер Свейн заплакав. Майї хотілося покласти руку йому на плече. І водночас ударити його в обличчя. Натомість вона просто сиділа й чекала.

— Я до учорашнього дня нікому про це не розповідав. Але, отримавши імейл від вас… тепер мій лікар дещо з цього знає. Саме тому вона вирішила, що мені піде на користь розмова з вами. Але тієї ночі, саме тоді я зійшов з рейок. Мені було так страшно. Я розумів: проговорюся — і Джо мене вб’є. Не лише тоді. Тепер. Навіть тепер. Я досі почуваюся…

Майя намагалася розговорити його далі.

— То що, ви кинули тіло в підвал?

— Джо кинув.

— Але ви були там, так?

Свейн кивнув.

— Сумніваюся, що Джо один його тягнув, правда ж?

Він похитав головою.

— Хто допомагав Джо?

— Ендрю, — Свейн підняв на неї очі. — Джо змусив Ендрю йому допомагати.

— Тому Ендрю зламався?

— Я не знаю. Може, він і без того зламався б. Ендрю, я… Після цього ми змінилися.

Хав’єр Мора мав рацію. То було не горе. То була провина.

— Що сталося тоді?

— Що я міг зробити?

Він міг зробити чимало, але Майя тут не для того, аби карати чи відпускати гріхи. Вона потребувала інформації. От і все.

— Я мав зберігати таємницю, правда ж? Тож я придушив це в собі. Спробував жити, як раніше, але нічого не виходило. Мої оцінки погіршилися. Я не міг зосередитися. Тоді я й почав пити. Так, знаю, схоже на виправдання…

— Крістофере?

— Що?

— Ви всі опинилися на тій яхті через шість тижнів.

Він заплющив очі.

— Що сталося?

— А ви як думаєте, Майє? Давайте, ви тепер усе знаєте. Розкажіть мені. Складіть усе докупи.

Майя нахилилася вперед.

— Тож ви всі на яхті, прямуєте на Бермуди. Усі починаєте пити. Особливо, напевно, ви. Це вперше ви всі зібралися разом, відколи Тео помер. Ендрю теж там. Він проходив терапію, але вона йому не допомогла. Провина вбиває його. Тож він вирішує. Не знаю, як