Читати книгу - "Зворотний бік світів"

піщинка в божому морі. І легкий він, і важкий. Він — непізнаваний: «І не міг той камінь ніхто пізнати, і не зміг ніхто від землі підняти». А у води Молочної річки алатир упав з неба, і на ньому були вирізьблені закони Сварога.

Коли Сварог ударяє по алатирю могутнім молотом, з іскор народжуються сварожичі. Сила алатиря безкінечна, як Усесвіт. І всі релігії, сили, сутності, світи є лише мізерною частиною його. З нього виходять і в ньому сходяться всі дороги. Він уособлює могутність і безсмертя життя. Але міць і сила криється в незліченній кількості зародків-бруньок, що лежать під священним каменем і ними щовесни Дажбог засіває землю і людство. На ньому завжди горить живий вогонь. Він — це вогнище мудрості та пізнання.

Біловоддя. Так, справжнє Біловоддя. Сюди всі безсмертні прагнуть потрапити, щоб пізнати істину. Вона не прагла поки, її привели. Її сюди впустили, отже… Чому?

Хотіла торкнутися рукою до алатиря. Та вчасно спохопилася. Чи хоче вона напоїти себе всемудрістю, чи не зарано для неї? Таки зарано. Відійшла, сіла навпроти каменя в позі лотоса.

Мальва добре знала, що Біловоддя — це не рай у людському розуміння цього слова, тобто не Вирій. Біловоддя — це початок усього. Початок початків. Місце, яке завжди було і яке завжди буде, з мудрістю всіх-всіх творців. Дивне спало на думку: «Творець насправді не одинак. Їх багато, і всі вони вийшли з Біловоддя, щоб творити своє. Коли колиска стає затісною і діти починають ходити та просяться у світ, добра мати спочатку веде їх за руку, научаючи, а коли ноги та помисли зміцніють, переводить через поріг, благословляє та відпускає… І вони завжди повертаються до матері. Та не тоді, коли важко, а тоді, коли є потреба душі».

Заплющила очі, спокій наповнював її. Мальва нікуди не поспішала, бо часу тут не існувало. Вона просто чекала когось чи чогось. Того, заради чого її впустили. А решта? Смерті рідних, війни, підступи та зради, ошуканість та самопожертва, любов та ненависть зараз не мали геть ніякого значення.

Їй навіть здавалося, що вона задрімала. Прокинулася чи отямилася від легкого дотику до руки. То не міг був вітерець, бо тут вітри не живуть, то не могли бути ані дощ, ані божа роса, бо небо в Біловодді завжди безхмарне і роса тут навряд чи випадає.

Ліниво подивилася на ліву руку. Поряд лежала інша рука, сильна, велика, жилава, чоловіча. Здивовано повернула голову. І…

Її очі зустрілися з його. Вона не знала чого більше було у її крику: розпачу, болю, радості, щастя чи розчарування? То був навіть не крик, а внутрішній відчай, котрий назовні попросився стогоном.

Поруч з нею в такій самій позі сидів…

Остап.

Її Остап? Чи не її Остап? Такі рідні, милі риси обличчя, уста, ніс, русяве неслухняне волосся, підібране блакитною стрічкою. А ще на неї дивилися незрячі очі Остапа.

Знову набігли сльози. Ледве стримала їх. Вона мала розповісти Остапу про все, що з нею трапилося після втечі зі світу сірих, про смерть Птахи, про зраду та самопожертву батька, про кінець Темного світу та руйнацію Чорнобогового Храму… Але не могла, бо…

Мальва знову розридалася. Впала в обійми хлопця і плакала, щось говорячи крізь сльози, сповідуючись, жаліючись, не відаючи зовсім, що ж далі…

Він гладив її ніжно по голові, цілував волосся, вибирав устами воду з очей, пестив уста… І Мальва почала танути, відчувати себе Молочною річкою, що переповнена мудрістю та силою, а ще любов’ю, вірою та жагою до життя.

— Усе буде добре, моя люба дівчинко! Не плач, — шелестіли його уста. — Затопиш Біловоддя, моя хороша. Ось побачиш — усе буде добре.

— Коли, Остапчику? Усе паскудно і стає дедалі гірше. Помирають світи, гинуть всі, кого я любила. Невже я винна в тому? Якби не я, то Стрибог не розвалив би світ Відтіні, не знищив би Храм Чорнобога і не випустив би на волю Хаоса. Якби не я, ти б не кинувся мене рятувати і сірі б тебе не осліпили. Я винна в усьому. Я. Коли ж воно буде добре? Це кінець історії, Остапку, а не початок і навіть не середина. А іншу нехай хтось напише без нас. От-от у Біловоддя увірветься Хаос, і все… Воно теж загине.

— Не плач, моя золота і прекрасна квітко! Ти ні в чому не винна. Твій батько мав вибір: слухати серце чи слухати сірих, брати в них амулет чи спалити його, кохати Птаху, попри все, чи вбити її. До того ж він таки мав у серці любов, бо пожертвував життям, щоб врятувати тебе. А вселити любов у серце найтемнішого бога, то яку велич духу треба мати! У тебе вона є. Мене осліпила не ти. Навпаки, твоя любов, моє серденько, зцілила, дала надію, вселила віру. Я не сліпий. Сліпі тільки очі. Багато хто, маючи стовідсотковий зір, усе життя залишається незрячим. Не панікуй, серденьку! Бо це не кінець історії. І все владнається, і все буде добре. Творець, звісно, може вирвати сторінку із Книги Буття, може почати писати нову історію, але… Творці дуже трепетно та з любов’ю ставляться до всіх на світі книжок і записаних у них історій. І тому… Ти тут… Щоб усе виправити. За Біловоддя не хвилюйся. Тут стільки ніжності та мудрості, а разом з тим правічної та могутньої сили, що навіть армії Хаосів не подужають здолати це місце.

Вона затихла у його обіймах. Так тепло і затишно було її серцю, не хотілося нікуди йти, нічого робити, нікого рятувати. Вона воліла б залишитися тут, поруч з коханим. Назавжди. Мальва слухала, як б’ється його серце — розмірено та гучно, як тихо та рівно здіймаються його груди… Як солодко пахне його шкіра — спокоєм та силою.

— Тут не можна залишатися надто довго, Мальвочко! Інакше можна злитися з Біловоддям. Стати його травою. Або піщинкою, водою, небом чи каменем… Нас впустили сюди, щоб ми отримали знання й усе виправили. Бо ще не пізно.

Мальва втиснулась в Остапа. Вона втомилася бігти, вона не хоче, вона не може, їй байду… Ні, їй не байдуже. Але замість тих слів чи розпитувань — як бути далі, що ж і як вчинити, запитала геть інше:

— Як ти врятувався, Остапку? Я вже подумки оплакувала тебе.

Остап ніжно гладив Мальву по голові та розповідав:

— Коли ви з хлопцями полетіли, я ще довго стояв на даху хмародера та грав на колянці, аби