Читати книгу - "Крила кольору хмар"

з розмаху вдаряє Інку по обличчю. Що називається, відвів душу. Уся злість на мене падає ляпасом на обличчя дівчини. Та хапається за ніс, з нього починає цебеніти кров. Інна шморгає носом. Я беру кухонний рушник, намочую його в холодній воді, простягаю Інці.

— Що, таточку, подобається бити слабших за себе? Який ти після такого чоловік? Ти мерзотник. Нікуди я з тобою не піду.

Мечислав починає реготати так, що, здається, і стіни хитаються. Інка нажахано щулиться в куточку на стільці, прикриваючи обличчя мокрим рушником. Страх майже не дає їй дихати. Нарешті сміх звіра припиняється і чоловік вичавлює з себе:

— Ой, розсмішила. Оця упирячка, по-твоєму, жінка? Я гидую такими. Упирі — то найгірші і наймерзенніші почвари з-поміж відомих мені істот.

— Наскільки я розумію, таточку, вони теж колишні янголи. Ваші нащадки, блін! — Несила стриматися, чесне слово.

— Янголи? Тупоумна твоя голова. Хто тобі такої дурні наплів? Тоді люди — це колишні мавпи, які в результаті еволюції стали людьми. Нісенітниці. Ох, Аделаїдочко моя, треба тобі починати по-справжньому вчитися, а не волочитися містом та набиратися дурощів від усякої поторочі. Час ставати справжнім янголом. Бо ти верзеш казна-що. Ага, колишні янголи! Ще чого?!

— А як щодо вовкулаків, таточку? Чиї вони нащадки?

Це удар під дих. На мить мені здалося, що я зараз отримаю у відповідь навіть більше, аніж Інна. Мені зламають шию.

— Стули пельку, мала жабо.

Його аж сіпає від люті. А мені байдуже:

— Я тобі потрібна, таточку, і ти мене не битимеш. Одна людина якось сказала: «Кров — не водиця». Але, очевидно, не для такого, як ти! На що ти перетворився, скажи? На звіра? І не називай мене тупоумною. Може, я не всі тонкощі вашого родового дерева вивчила, але дещо таки втямила. Наприклад, те, що це ти вбив Ядвігу, свою матір і мою бабусю. Ти, татусю. Ти! Як тільки рука піднялася, скажи? Не віднікуйся. Я зазирнула тобі в душу. Тобто в той бруд, що від неї залишився.

Знаєш, я щойно зрозуміла: ідея з колекціонуванням душ — це не почерк Валерія Едуардовича. У цього пихатого бовдура фантазії не стало б таке виметикувати. Певно, ідею твою вкрав, чи в імітатори подався. А от ти… Геть інше. А Едуардович тебе побоювався, навіть всесильним називав. Боже, які ви все-таки мерзенні. І ти, і він, і твій прихвостень Антон, і той придурок Георгій, який сьогодні ледве малу з садочка не вкрав.

— Хм. Спеціально мене з себе виводиш. І Ядвігу згадала. Георгія якогось приплела. Провокуєш, так? Значить, по- хорошому домовитися не вийде?

— Я тобі не допомагатиму, — роблю ковток чаю і промовляю на видиху: — Відпусти Інну. А я тобі за це віддам той сраний ключ. Ти ж за ним припхався?

Він кривиться, наче кислого об’ївся.

— Дивна ти, Аделаїдо. Що тобі з тої упирки? Вона ж не людина.

— Ну, знаєш, таточко. Ти теж не людина. Відпусти Інну.

Я знімаю з ланцюжка на шиї ключ, котрий формою нагадує блискучу флешку. Кладу його на стіл.

— На. Бери і забирайся.

Мечислав навіть не ворушиться. Він стримано обморожує мене своїм поглядом. Переводить очі на ключ. Тоді знову на мене.

Інна ледь чутно схлипує в кутку кухні. Шляк би трафив, і чому саме я? Га, провидіння довбане, любий Всесвіте?! У місті достобіса бахнутих на всю душу янголів, у яких у голові замість мозку, певно, теж пір’я, як і на крилах, однак саме я мусила убгатися в таку халепу. Мечислав наче обмірковує якусь оборудку. Одною рукою він стискає плече Інни, інша нависла над ключем. Йому, очевидно, цікаво, що я знаю ще такого, чого він не відає, і як далеко зайшла, щоб дізнатися про таємницю ключа? Я ж не можу сказати йому всієї правди, бо хіба він у неї повірить?

— Аделаїдочко, — озивається врешті Мечислав, відклеївши свої очі від столу. Рука так і висить у повітрі. Ключ він не чіпає.

Мене це дивує. Він же так шалено прагнув його мати. Цікаво, що він мені скаже зараз? Звертання знаком питання зависає в повітрі.

— Аделаїдо, донечко. — Повторює вже більш пафосно. — Я розумію: вся ця історія з янголами й ключами для тебе поки нове і незвичне… Але, розумієш: ти — одна з нас. І ти нам потрібна. Ти — член родини. І відпущу я твою Інну, не хвилюйся. А за ніс розбитий не перепрошуватиму. Довела мене ця сучка. Вона ж хотіла з мене сили поцмулити, уявляєш? Захисти ставила всякі. Але нема зле, щоб не вийшло на добро. Так, здається, кажуть у народі.

Інна шморгає, очі прикриті повіками, під носом криваве місиво. Я встаю з-за столу, дістаю ще один кухонний рушник, чистенький, навіть підкрохмалений. Софія помішана на чистоті. Довкола все аж блищить, білизна похрустує, все ідеально попрасоване, навіть шкарпетки малої… Правда, під моїм чуйним керівництвом весь цей домашній затишок-рай поступово перетворюється на розгардіяш. Мовчки кидаю Інні новий рушник, забираю брудний. Морщуся. Не те щоб я боялася вигляду крові, але вона у мене не викликає шаленої любові.

— Дякую, — витискає з себе Інна і правою рукою тягнеться до чаю.

— Та мені за що? Он, йому подякуй. — Сердито хитаю головою на Мечислава і додаю, дивлячись на нього: — Я втомилася. День був скажений. Тож, гості любі, пора й честь знати. Бери ключі, таточку, і вали звідси. Я тобі більше нічого не винна.

— Не винна? — він кривиться, і звір усередині нього шкірить зуби. Звір сердитий, але поки не має бажання нападати. — Ні, доню. Ти будеш мені завжди винна. Винна життя. Якби не я, ти не народилася б. Тому ми ніколи не будемо квити. Адже кров — не водиця, люба. Сама щойно казала! Я — твій батько.

Пирхаю вдавано і трохи переграю:

— Який ти, в сраку, батько?! Ти ніколи ним не був. Якщо твій сперматозоїд випадково десь не туди завернув, це не означає, що я тобі щось винна. Про презервативи чув? Чи зекономити тоді вирішив? Хто тебе просив воскреснути? Ліпше б ти для мене залишався мертвим.

Дивлюся на Інну. Та перелякано зирить на мене. Вона боїться і дихати. Стоп. Тепер вона потерпає через мене. Дожилася.

Схоже, з Мечиславом так різко давно ніхто не говорив, а при свідках і поготів. Хіба що Валерка, але чим то все для нього закінчилося?

— Мале дурне дівчисько. От скажи, чого б тобі не заткнути пельку і не вислухати нарешті старшого і мудрішого? — Він витягає з кишені