Читати книгу - "Чорнильне серце"

вислухаю вашу ідею, — сказав Феноліо. — Але спершу хочу побачити Вогнерукого!

Меґі звела погляд на батька. Мо не часто ламав свою обіцянку, та коли вже так ставалося, то на серці в нього тоді запевне шкребли коти. Меґі це добре знала.

— Він чекає на майдані, — сказав, повагавшись, Мо. — Але дозвольте побалакати з ним спершу мені.

— На майдані? — Феноліо здивовано звів брови вгору. — Та це ж просто чудово! — Він ступив до невеличкого дзеркала, що висіло на стіні біля кухонних дверей, і пригладив долонею свій темний чуб, так ніби боявся, що Вогнерукого розчарує вигляд його творця. — Я вдам, нібито зовсім його не помічаю, поки ви мене не покличете! Атож, так і зробимо!

У миснику щось загуркотіло, й звідти вибрався Піппо в куртці до п’ят. На голові в нього був капелюх, такий великий, що налазив йому аж на очі.

— Ну звісно! — Феноліо стяг з Піппо капелюха й надяг його на себе. — О, придумав! Я візьму з собою дітей! Дід із трьома онуками — таке видовище підозри не викличе ні в кого, чи не так?

Мо лише кивнув головою й підштовхнув Меґі до вузького коридору.

Коли вони вирушили вуличкою назад до майдану, де лишили машину, Феноліо простував за кілька метрів позаду. Довкола нього вистрибували, мов троє цуценят, його внуки.

Передчуття і острах

І тоді вона відклала книжку, звела на мене очі й сказала:

— Життя несправедливе, Білле. Ми запевняємо дітей, що воно справедливе. Але ж це — підлість. Це не просто брехня, а жорстока брехня. Життя несправедливе, справедливим воно ніколи не було й ніколи не буде.

Вільям Ґолдман. Принцеса-наречена

Вогнерукий сидів на прохолодних кам'яних сходах і чекав. У його душі зачаївся острах, а перед чим — він і сам добре не знав. Може, пам'ятник у нього за спиною надто відверто нагадував йому про смерть? Смерті Вогнерукий боявся завжди, вона уявлялася йому холодною, як ніч без вогню. Щоправда, було для нього й щось іще страшніше, ніж смерть, — туга. Відколи Чарівновустий вичитав його в цей світ, туга ніколи не полишала його, мов друга тінь. Туга, від якої руки й ноги робляться важкі, а небо над головою — сіре.

Поряд із ним невтомно скакав східнями хлопчина — угору-вниз, угору-вниз, легко, з радістю на обличчі, так ніби Чарівновустий вичитав його з книжки та просто в рай. Чому хлопчик такий щасливий? Вогнерукий роззирнувся, обвів поглядом вузенькі будинки, блідо-жовті, рожеві, персикового кольору; темно-зелені віконниці, червоно-бурі черепичні дахи; подивився на олеандр під кам’яною огорожею, що розквітнув таким пишним цвітом, немовби його крона спалахнула яскравим полум’ям, на котів, що блукали попід теплими мурами… Фарид підкрався до одного з них, схопив його за хутро і посадив собі на коліна, хоч сірий і запустив кігті йому в ногу.

— А ти знаєш, що тут роблять, щоб коти не дуже розплоджувались? — Вогнерукий випростав ноги й, примружившись, задивився на сонце. — Як настає зима, люди зачиняють власних котів удома, а бродячим виставляють за поріг миски з отруєним кормом.

Фарид саме гладив свого сірого по гостровухій голівці. Обличчя в хлопчини враз скам’яніло, на ньому не лишилося й сліду від того щемкого щастя, яке ще хвилину тому робило хлопцевий вид таким лагідним. Вогнерукий хутко відвернувся. Навіщо він це сказав? Невже його муляло щастя на обличчі в цього хлопчини?

Фарид відпустив кота й піднявся сходами вгору.

Коли повернулися Мо з Меґі, Вогнерукий так само сидів біля пам’ятника, підібгавши під себе ноги. Книжки Чарівновустий не приніс, обличчя в нього було якесь напружене, а зморшки на чолі вказували на те, що його мучать докори сумління.

Що сталося? Чому Чарівновустого доймають гризоти совісті? Вогнерукий підозріливо роззирнувся, сам не знаючи, що шукає. У Чарівновустого всі думки завжди написано на чолі, він нагадує всяк час розгорнену книжку, яку може читати хто завгодно. А ось донька в нього зовсім не така. Здогадатися, що в неї на душі, не просто. Та коли тепер вона рушила до нього, Вогнерукому здалося, ніби в її очах зачаїлась якась стурбованість. А може, навіть співчуття. Чи не стосувалося воно його, Вогнерукого? Що сказав їм той писака, чому дівчинка так на нього дивиться?

Вогнерукий випростався й струсив порох зі штанів.

— У нього не лишилося жодної книжки, так? — запитав він, коли Мо й Меґі підійшли ближче.

— Так. Їх усі вкрали, — відповів Чарівновустий. — Ще кілька років тому.

Меґі не зводила з Вогнерукого очей.

— Чого ти так у мене втупилася, принцесо?! — не стримався він. — Може, знаєш щось таке, чого не знаю я?

Як у воду дивився! Він зовсім не мав наміру нічого вгадувати, а вже правду — й поготів. Дівчинка прикусила губу, й далі дивлячись на нього співчутливо й стурбовано воднораз.

Вогнерукий провів долонею по обличчю й відчув під пальцями рубці, що навіки лишилися там, наче листівка: «Палкі вітання від Басти!» Ні на день не міг він забути про отого скаженого Каприкорнового пса, навіть коли хотів. «Це щоб надалі ти ще дужче подобався дівчатам!» — процідив тоді йому на вухо Баста, витираючи з ножа кров.

— О, будь ти проклятий, тричі проклятий! — Вогнерукий так люто вдарив ногою в кам’яний східець, що потім у нього ще кілька днів боліла ступня. — Ти сказав тому писаці про мене! — накинувся він на Чарівновустого. — І тепер навіть твоя донька знає більше, ніж я сам! Гаразд, розповідай. У такому разі я теж хочу знати. Розказуй! Ти ж бо й сам уже не раз хотів зробити це. Баста мене повісить, еге ж? Витягне мені шию, як у гусака, й затягуватиме на ній зашморг, поки я задихнуся й задубію, так? Але я цього не боюсь! Адже тепер Баста тут. Історія зазнала змін, вона мала зазнати змін! Як тільки ти повернеш мене туди, де я й маю бути, Баста вже не зможе мені нічого зробити!

Вогнерукий ступив крок до Чарівновустого: він хотів схопити його за горло, потрясти, вдарити — за все, що той йому зробив. Але між ними виросла дівчинка.

— Припини! — вигукнула вона, відштовхуючи Вогнерукого. — То не Баста! То хтось інший із Каприкорнових людей, він тебе вже підстерігає! Вони надумали вбити Ґвіна, а ти хочеш його врятувати, і за це вони вбивають тебе. І тут нічого не змінилось, анічогісінько! Колись це просто станеться й квит, і запобігти цьому ти не зможеш. Розумієш? Через це ти мусиш лишатися тут, тобі не можна повертатися туди. Ніколи!