Читати книгу - "Сонячний Птах"

триста сорок п’ятого і закінчувалися роком п’ятсот першим. Я з’ясував, що попередні оцінки були безнадійно неадекватними. Я з’ясував, що загальний видобуток золота зі стародавніх шахт становив не сімсот п’ятдесят тонн, а не менш як чотири тисячі тонн, десята частина з яких дісталася Великому Леву.

Я припустив, що половину з тих чотирьох тисяч тонн витрачено на утримання війська, будівництво храму та інших будівель публічного використання, але після всіх цих витрат ще залишалася приголомшлива кількість у двісті тонн золота, яке могло бути заховане в місті або поблизу міста – а двісті тонн золота дорівнюють статкові у вісімдесят мільйонів доларів.

Коли я показав свої розрахунки Лорену під час його наступного візиту до розкопок, то побачив жадібний золотий блиск у його блакитних очах. Він забрав аркуш паперу з моїми розрахунками й наступного ранку, коли вже мав сідати на «лір», щоб летіти до Йоганнесбурґа, недбало зауважив:

– Знаєш, Бене, я думаю, що ти й Рал повинні присвятити більше часу дослідженню місцевості попід стрімчаками, а не стовбичити в архівах.

– А що ми маємо там шукати, Ло?

Так ніби я не знав.

– Ти ж розумієш, що ті стародавні хлопці були великими мастаками щось ховати. Вони, либонь, найпотаємніші люди в історії, а ми навіть не знайшли їхнього кладовища.

– То ти хочеш послати мене полювати на мерців?

Я усміхнувся йому, а він у відповідь зареготав.

– Звичайно, Бене, якби ти натрапив на їхні скарби, то я б тебе за це не зненавидів. Зрештою, вісімдесят мільйонів – це чималенька сума дрібних грошей.

Ми перенесли сто шістдесят один глечик із архівів до депозитарію, й Елдридж та Саллі мали достатньо матеріалу, щоб заповнити свій час роботою на два або три місяці, тож я вирішив пристати на пропозицію Лорена, припинити роботу в архівах і здійснити ще один детальний пошук на території наших розкопок. Щоправда, я не дуже вдало вибрав час для припинення нашої праці в архівах: Рал перебував уже за п’ять футів від того місця, де маленькі глечики з печатками у формі сонячного птаха на кришках стояли в найтемнішому закутні останньої заглибини. Їх поставили за переднім рядом глеків, удвічі вищих, і вони були так добре за ними заховані, що ми не включили їх у наш попередній перелік. Рал старанно підбирався до них, три дні йому вистачило б, але я забрав його колупатися під пагорбами.

Надійшов листопад, який ми називаємо в Африці «місяцем самогубств». Палюче сонце нагадувало молот, а земля ковадло, проте ми длубалися у стрімчаках, не звертаючи уваги на погоду. Ми робили перерву лише на дві години в середині дня, коли спека була вбивчою, а зелені води смарагдового басейну манили до себе невтримно.

Ми тепер дуже уважно ставилися до хитрощів і винахідливості стародавніх жителів Опета. Довідавшись із прикрого досвіду, як майстерно вони вміли ховати свої сліди і як їхні мулярі робили майже непомітними стики між каменями в муруванні, я знову повернувся на ті місця, які ми вже обстежили. Я застосував власні трюки, щоб перехитрувати їх. Рал і я сфотографували кожен дюйм стін печери, але цього разу на плівку, чутливу до інфрачервоного світла, проте більше захованих проходів не знайшли.

Далі ми почали працювати зовні печери. Щодня я позначав смугу завдовжки в триста футів, і ми ретельно її прочісували. Не задовольняючись оглядом скель, ми їх також промацували. Ми прокладали дорогу крізь них, як сліпі люди.

Кожен день приносив свої невеличкі пригоди. Я ледве втік від чорної мамби, від восьми футів, що загрожували мені невідворотною смертю, з очима, схожими на скляні кулі, і вертким чорним язиком, яка була обурена моїм вторгненням у тріщину, що була її домівкою і її замком. Рал був глибоко вражений тією швидкістю, з якою я мчав по нерівному скелястому ґрунті, й сказав, що я зробив це дуже професійно.

Через тиждень я віддячив йому за комплімент, зауваживши, як прикрасили його фізіономію своїми гострими жалами двадцятеро диких бджіл. Його обличчя стало схоже на волохатий гарбуз, а очі перетворилися на вузькі щілинки, які визирали з розпухлої плоті. Протягом п’ятьох днів із бідолахи Рала я не мав ніякої користі.

Листопад минув, і в середині грудня випала чвертка дюйма дощу, що є майже нормою для цієї частини Африки. Дощ прибив пилюку на годину чи близько того, й це був кінець дощового сезону. Я здогадався, що стародавнє озеро Опет забезпечувало більше й регулярніше випадання дощу для цієї місцевості. Відкрита вода сприяє дощу як випаровуванням поверхні, так і охолодженням повітря, яке допомагає утворенню опадів.

Рал і я працювали безрезультатно, але це анітрохи не зменшувало ані нашої рішучості, ані нашого ентузіазму. Попри стомливу працю вдень під убивчим сонцем, ми збавляли більшість вечорів, мудруючи над мапою фундаментів міста. Застосовуючи процес здогадів, дедуктивних висновків та виключення, ми намагалися вгадати, де стародавні жителі Опета будували свої гробниці. На той час я дуже заприязнився з Ралом Девідсоном і бачив у цьому довготелесому й невтомному юнакові одного з майбутніх велетнів нашої професії. Він матиме постійне місце в нашому інституті; коли закінчаться розкопки, я подбаю про це.

На відміну від наших результатів Елдридж Гамілтон, за допомогою Саллі й Леслі, й далі збирав багатий і надзвичайно цікавий урожай із дослідження сувоїв. Щовечора я проводив близько години в кондиціонованому депозитарії з ними, переглядаючи результати їхньої денної праці. Стоси надрукованих перекладів невпинно зростали, береги кожної зі сторінок були заповнені примітками та виносками, зробленими павучим і неакуратним почерком Елдриджа.

Надійшло Різдво, й ми сиділи під місяцем, великим, як срібний гонг, обмінюючись подарунками й виявами дружньої приязні. Я заспівав їм «Сніжне Різдво» у стилі Бінга Кросбі, хоч нічна температура була близька до вісімдесятьох градусів.[13] Потім Елдридж і я заспівали дуетом «Дзвінкі дзвіночки». Елдридж забув слова, але пам’ятав, як треба дзвеніти. Він був великим майстром дзвеніти, наш Елдридж, а надто після десятьох чималих порцій випитого джину. Він усе ще весело дзвенів, коли Рал і я віднесли його до ліжка.

На початку нового року ми одержали те, що можна було назвати королівським візитом. Гіларі Стервесант нарешті умовила Лорена привезти її й показати розкопки. Нам дали тиждень, щоб ми приготувалися до зустрічі з родиною. Гіларі захотіла взяти з собою старших дітей, і я був на вершині збудження від перспективи побачити всіх своїх улюблених жінок у Місячному місті. Я залишив обстеження стрімчаків на Рала й шастав, як очманілий, упорядковуючи житлові кімнати й перевіряючи, чи на