Читати книгу - "Чеслав. В темряві сонця"

гордовито випросталася, поганка! Може, ще чиєї погибелі шукає?! — обурено процідила оточена подругами Зоряна.

— Оце вже краще, люба! — долинув звідкись такий тепер рідний шепіт Болеслави.

І це ще більше додало їй упевненості. Ні, що б там не сталося і що б не вирішили зробити з нею ці жахливі люди, вона прийме це, як і личить жінці її племені. Тільки на ідолів чужих побоялася підняти погляд Неждана.

Тим часом народ уже потроху почав нудитися та виявляти нетерпіння, оскільки невідомим було рішення Ради. Почулися вигуки та спонукання найбільш нетерплячих та запальних донести до людей мудрість поважних мужів.

— Говори вже, Зимоборе… мля-мля-мля… не мордуй людей невіданням! — не витримав і найстарший дід селища Божко. — Оголоси, що ми вирішили!..

Нервово покашлявши і явно незадоволений тим, що повинен був сказати, черевань Зимобор подався трохи вперед і прохрипів:

— Усі знають, що змусило зібратися Раду нашу… — почекавши, поки народ стихне, захрипів далі: — Нині Чеслав, син Велимира, привів із лісу дівку в городище наше і, як тепер стало відомо, не просто дівку, а дочку Буревоя, з роду, проклятого предками нашими.

У юрбі знову почувся шум і гомін обурених та швидких на розправу:

— Позорище для нас!.. Негоже то — волю предків порушувати!.. Гнати погану!.. У річку її!..

Але Зимобор підняв руку й закликав нетерплячих до тиші:

— Відомо вам, люди лісові, і те, що як з’явилася чужинка в нас, то й погибель увійшла у ворота наші. І насамперед ударила в дім самого Велимира, позбавивши життя його самого, і сина старшого, і дівку прийомну Голубу. Чи не тому, що пригріли під дахом своїм прокляту кров?.. — і, звівши брови, люто подивився на Неждану.

І знову загула юрба…

— У річку поганку!.. У річку!..

Неждана витримала той колючий Зимоборів погляд, лише непомітно закусила свою червону губу та трохи білішим зробилося її обличчя.

— Ото й мудрували ми, поважні, та сперечалися поміж собою: чи є її провина в тих бідах і смертях… — перевів погляд із дівчини на людей черевань.

— Та що ж ти жили тягнеш? — почувся з юрби нетерплячий верескливий жіночий голос.

— Цить, бабо! — гаркнули на неї відразу кілька чоловіків, незадоволених жіночим втручанням у такий напружений процес.

— Рада не дійшла згоди… — нарешті повідомив Зимобор і, ще раз відкашлявшись, продовжив: — А тому вирішили покластися на волю Великих і просити їх відкрити нам цю таємницю. І довіряємо тобі, волхве Колоборе, звернутися до богів і випросити мудрості для нас у цій справі, щоб ухвалити праведне рішення.

Волхв повагом під пильними поглядами всіх тих, що зібралися, підійшов до Великих і тричі схилився перед кожним у шанобливому поклоні, приклавши руки до серця. Потім його помічник Миролюб підніс йому чашу мудрості, і Колобор зробив із неї кілька довгих ковтків. Почекавши, поки напій проникне в нутро й наділить своєю силою, він глибоко зітхнув, підвів руки до ідолів і промовив:

— Владики небесні всього сущого й невідомого нам, убогим і слабким, почуйте прохання наше й відкрийте істину для чад нерозумних… — Колобор замовк і якийсь час ніби прислухався до чийогось тільки йому чутного голосу, що звучав чи то всередині нього самого, чи то в просторі над капищем.

Потім, немов оговтавшись від того таємного чуття, що заворожило його, волхв урочисто, неспішно й багатозначно проказав:

— Великі готові поділитися мудрістю й волею своєю… — і знову замовк, оглядаючи присутніх затуманеними очима.

І багато хто знітився від його погляду, бо здалося їм, що ті очі здатні заглянути всередину них самих і пізнати їхню суть — думки потаємні та, можливо, нескромні.

Раптом у тиші, що запанувала, пролунало протяжне вовче виття, від якого кригою бралася душа…

І волхв Колобор уже не зміг продовжити…

Люди всі як один обернулися на цей звіриний клич і були вражені, побачивши… Неподалік від пагорба, на якому стояло капище, у низині спалахнули в темряві два вогненні ока. Вони горіли, розриваючи темінь і приковуючи до себе увагу спостерігачів язичками-вогниками, що, танцюючи, почали повільно рухатися посеред темряви.

Люди стояли й дивилися на це дійство, скуті марновірним жахом.

— Звір!.. Вовк!.. Вогненний!.. Вовк Вогненний!.. — луною покотилося по здивованій юрбі.

Наче на підтвердження їхнього здогаду знову почулося пронизливе вовче виття. І зовсім уже зненацька звідкись із лісу повторилося інше. Тепер звірині голоси перегукувалися, то відповідаючи одне одному, то зливаючись у пронизливій тужливій пісні.

Чи не сам Лісовик часом із ними перегукується?

Ще більше сум’яття серед людей спричинилося, коли вогненні очі умить метнулися кудись убік, а на тім місці спалахнуло і здійнялося до нічного неба, немов намагаючись лизнути його темряву, велике багаття. І біля цього буйного вогнища, що освітило все навколо, люди побачили величезного вовка, що стояв на двох ногах і дивився своєю страшною мордою в їхній бік…

Загальний крик подиву й жаху вирвався з юрби. Ті, що стояли скраю, подалися було мимоволі назад, але були зупинені тими, хто ховався за їхніми спинами. Незважаючи на загальний страх, ніхто не міг відвести очей від жахливого й водночас такого дивовижного видива.

Раптом Вовк зробив крок, другий, і ще, а потім повільно почав кружляти навколо вируючого полум’я, немов розпочавши якийсь дивовижний танець. Його протяжливе виття знову розкотилося навколо. А з лісу повторилося інше… Вогненний Звір продовжував свій заворожливий танець. Він то припадав до землі, стаючи невидимим, то, різко вистрибуючи, знову з’являвся на тлі полум’я, а потім повільно кружляв-хороводив круг нього, піднявши свої величезні лапи до неба, немов намагаючись обхопити вогонь і змусити здійнятися, поринути його ще вище…

Вражені побаченим, люди мимохіть впали в якесь заціпеніння, що позбавило їх волі. Навіть у найхоробріших чоловіків завмерли душі, а чимало жінок од страху впали навколішки, плачучи й підвиваючи вовчими голосами.

Закінчилося все так само несподівано, як і почалося. Звір раптом зупинився, завив ще страшніше, ще раз підняв свої лапища до зоряного неба й змахнув ними. Багаття враз погасло, і священне чудовисько поглинула темрява. Лише слабкі спалахи іскор, немов розсипані по землі зорі, виказували те місце, де тільки-но люди бачили ЩОСЬ…

Не одразу отямилися після побаченого вражені одноплемінники на пагорбі. Тільки за якийсь час вони нарешті змогли вільно зітхнути й поворухнутися. І тоді всі погляди звернулися до волхва Колобора.

Той, хоч і бачив у житті чимало й мудрістю не був обділений, сам під враженням побаченого не відразу зміг опанувати себе. Лише зрозумівши, що всі навколо в німому очікуванні дивляться на нього, він підвів руки до неба й не так упевнено, як зазвичай,