Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

вони можуть мати ваші фотографії, а я до контузії був зовсім інший. Зараз, ждіть мене.

Він задріботів по вулиці до зупинки. Вулиця була безлюдна.

«Приют евакуюють, і я втрачу дочку, — думав він. — Як її потім знайдеш? А якщо гинути під бомбами, то краще разом. І ця жінка зможе її погодувати — годують же близнюків… І потім за це бог мені все простить. Чи хоча б той день під Смоленськом».

Почався дощик.

«Нам доїхати до Зоо, і там ми сядемо в поїзд. Чи підемо з біженцями. Тут легко загубитися. І вона годуватиме дівчинку, поки ми прийдемо до Мюнхена. А там допоможе мама. Там можна буде знайти годувальницю. Але вони ж шукатимуть мене… До мами йти не можна. Нічого. Треба просто втекти з цього міста. Можна піти на північ, до моря. До Ханса: зрештою, хто може подумати, що я пішов до товариша по фронту?»

Гельмут натягнув шапку на вуха. Лихоманило вже менше.

«Добре, що пішов дощ, — думав він, — усе-таки щось та відбувається. Коли ждеш і скрізь тихо — це погано. А коли сипле сніг або йде дощ, тоді якось не так самотньо».

Все ще мрячив дощ, та раптом хмари розчахнулись, і високо-високо завидніла в небі далека блакить і краєчок білого сонця.

«От і весна, — подумав Гельмут. — Тепер недовго ждати трави…»

Він побачив, як із-за рогу вигулькнув автобус. Гельмут обернувся, щоб бігти по Кет, але в цей час з-за автобуса вискочили дві чорні машини і, всупереч усім правилам руху, помчали до дитячого приюту. Гельмут знову відчув, як у нього терпнуть ноги і німіє ліва рука: це були машини гестапо. Перше його бажання було — тікати, але він зрозумів, якщо він побіжить, його зразу запідозрять і тут же схоплять росіянку з його дівчинкою і повезуть до себе. Він боявся, що зараз у нього знову почнеться приступ і його візьмуть непритомним. «А потім схоплять дівчинку, роздягатимуть її й підноситимуть до вікна, а весна тільки-тільки починається і хтозна-коли ще буде тепло… А так… вона почує і все зрозуміє, ця росіянка. Не може бути, щоб…»

Гельмут вийшов на асфальт і, звівши руку з парабелумом, вистрілив кілька разів у вітрове скло першої машини. Останнє, про що він подумав після того, як почув автоматну чергу, і ще перед тим, як усвідомив свій останній у цьому житті біль: «Я ж не сказав їй, як звати дівчин…»

Це його мучило ще якусь мить, перш ніж він помер.

— Ні, пане, — говорила Мюллеру сестра милосердя, яка виносила дівчинку Гельмутові, — це було не більше десяти хвилин тому…

— А де ж дівчинка? — похмуро питав сивий сищик, намагаючись не дивитися на труп свого товариша з фарбованим волоссям. Він лежав на підлозі, біля дверей, і було видно, який він старий: мабуть, останній раз він фарбував волосся давно, і чуприна його була двоколірна — пістрява біля корінців і яскраво-коричнева вище.

— По-моєму, вони поїхали на машині, — сказала друга жінка, — біля нього зупинилася машина.

— Що, дівчинка сама сіла в машину?

— Ні, — відповіла жінка серйозно, — вона сама не могла сісти в машину. Вона ж іще немовля…

Мюллер сказав:

— Огляньте тут усе як слід, мені треба їхати до себе. Третю машину зараз пришлють, вона вже в дорозі… А як же дівчинка могла опинитися в машині? — спитав він, обернувшись до дверей. — Яка була машина?

— Велика.

— Вантажна?

— Так. Зелена…

— Тут щось не те. — сказав Мюллер і відчинив двері. — Подивіться в будинках довкола…

— Довкола руїни.

— І там подивіться, — сказав він, — а взагалі все це настільки безглуздо, що працювати практично неможливо. Нам нелегко збагнути логіку непрофесіонала.

— А може, він хитрий професіонал? — сказав сивий, закурюючи.

— Хитрий професіонал не поїхав би в приют, — похмуро відповів Мюллер і вийшов: тільки-но, коли він дзвонив Шольцу, той повідомив, що на явці в Берні російський зв'язковий, який привіз шифр, покінчив життя самогубством.

13.3.1945 (16 годин 11 хвилин)

До Шелленберга подзвонили з групи, яка працювала з архівом Бормана.

— Дещо з'явилося, — сказали йому, — якщо ви прийдете, бригадефюрер, ми підготуємо для вас кілька документів.

— Зараз буду, — коротко відловів Шелленберг. Приїхавши, він, не роздягаючись, підійшов до столу і взяв кілька аркушів паперу.

Переглянувши їх, він здивовано звів брови, потім, не кваплячись, кинув пальто на спинку стільця й сів, підібгавши під себе ліву ногу. Документи були справді надзвичайно цікаві.

У першому документі сказано: «В день «X» підлягають ізоляції Кальтенбруннер, Поль, Шелленберг, Мюллер.» Прізвище «Мюллер» було викреслено червоним олівцем, і Шелленберг зафіксував це великим знаком запитання на маленькій глянсуватій картонці: він тримав пачку таких глянсуватих картонок в кишені і на своєму столі — для поміток. «Треба думати, — говорилося далі в документі, що ізоляція вищеназваних керівників гестапо і СД буде своєрідною акцією відволікання. Пошуки ізольованих керівників, які відповідають за конкретні проблеми, володітимуть умами всіх тих, кому це буде вигідно: як з погляду оперативного, так і в стратегічному спрямуванні».

Далі в документі наводився список на сто сімдесят шість чоловік. «Ці офіцери гестапо й СД можуть — у тій чи іншій мірі — пролити світло не через основні посилання, а через другорядні деталі на вузлові питання зовнішньої політики рейху. Безперечно, кожен з них, сам того не знаючи, є мозаїкою — безглуздою з погляду індивідуальної цінності, але безцінною в доборі всіх інших мозаїк. Отже, ці люди можуть допомогти ворогам рейху, зацікавленим у компрометації ідеалів націонал-соціалізму практикою його будівництва. З цієї точки зору операції кожного з вищеназваних офіцерів, будучи зібрані воєдино, виведуть картину, несприятливу для рейху. На жаль, у даному випадку неможливо провести суворого водорозділу між настановами партії й практикою СС, бо всі ці офіцери є ветеранами руху, які вступили в ряди НСДАП у період з 1927-го по 1935 рік. Отже, ізоляція цих людей також є доцільна й правомірна».

«Зрозуміло, — раптом сяйнула думка в Шелленберга. — Він кокетує, наш партійний лідер. Ми це називаємо «ліквідацією». Він це називає «ізоляцією». Виходить, мене слід ізолювати, а Мюллера зберегти. Власне, цього я й ждав. Цікаво тільки, що вони залишили в списку Кальтенбруннера. Проте це можна зрозуміти: Мюллер завжди був у тіні, його знають лише спеціалісти, а Кальтенбруннер тепер широко відомий у всьому світі. Його погубить честолюбство. А мене погубило те, що я хотів бути потрібним рейху. От парадокс: чим більше ти хочеш бути потрібний своїй державі, тим більше ризикуєш; такі, як я, не мають права просто забрати в могилу державні таємниці,