Читати книгу - "В нетрях Центральної Азії"

що облямовував русло і розливи ріки Сулехе, яка тече з. Наньшаню. Ця ріка круто звертає на захід, тече повз міста Юйминь та Аньсі і потім, ще далі на заході, впадає в озеро Хара-Нур, або Халачі.

У заростях цієї ріки ми зупинились, зробили днівки, щоб після бідних кормів і великих переходів через пустиню дати всім спочинок. Тут виявилось багато фазанів, і я успішно — полював. Ці зарості становили північну окраїну великої западини верст на 30–35 у поперечнику, яка відокремлює південне підніжжя Куруктагу від північного пасма Алтинтагу. У цій западині ми далі натрапили на ріку Данхе, яка теж тече з Алтинтагу і потім звертає на захід. Все ще йшли очерети, зарості різних кущів, тополеві гаї, яким на зміну приходили площі сірих солончаків, по яких то густіше, то рідше розкидані горби з кущами тамариску, голі ділянки гладеньких і блискучих такирів та в безладді розкидані фанзи й орні землі китайських селищ.

Наші верблюди раз у раз на ходу зривали кущики колючки, своєї улюбленої закуски, яка дістала назву верблюдячої колючки[11], і відправляли її в пащу, корінцем наперед; при цьому положенні довгі та гнучкі колючки лягають вістрям наперед і не впиваються в глотку та горло. А тут-таки на полях китайських селян часто видно було фазанів, що бродили собі спокійно, наче свійські кури в багатому поміщицькому господарстві або на промисловій фермі. Наш собачка забігав з гавкотом назад і вперед, лякаючи фазанів, які перелітали з місця на місце. Самці голосно кахкали, злітаючи в повітря, і скликали за собою курей. За два дні переходу по цій западині я настріляв десятків чотири фазанів і ввечері довелося влаштувати примітивну коптильню, щоб заготовити на майбутнє здобичі; обидва хлопчики були зайняті тим, що общипували пір'я, і найдрібнішим пір'ям ми обновили вміст китайських валиків, що заміняли нам подушки.

Велика дорога в Сачжеу, який інакше називають Дуньхуан, часто губилася серед заростей і. полів, розгалужувалась, і нам доводилося розпитувати жителів, щоб не губити загального напряму шляху. Китайці були зайняті обмолотом різних злаків на зиму та для вивозу на схід в Ганьсу, бо западина, зрошувана відгалуженнями рік Данхе і Сулехе, вважається родючою і зручною для зрошування полів. Селяни, побачивши наших зав'ючеиих верблюдів, звичайно, почали розпитувати, куди і навіщо ми. Їдемо, і багато хто цікавився нашими товарами. Під час обох ночівель довелося розпаковувати один з тюків з різною мануфактурою, щоб задовольнити селян. Приходили також торговці — дрібні перекупники, але діставали відповідь, що наші товари призначені для храму Тисячі будд в Дуньхуані.

На місці першої ночівлі росло досить багато тополь, частково посохлих, і ми, звичайно, нарубали трохи дров для свого вогнища. Коли жителі сусіднього селища побачили, що ми рубаємо дрова, кілька чоловік підбігли і теж почали рубати дерева. На наше запитання, чому вони зайнялися цим, вони сказали, що ці дерева казенні, тобто державні, і їх взагалі заборонено рубати. Вони скористалися нашим прикладом, щоб потім заявити, якщо власті помітять порубки, що це зробили проїжджі, які не знають про заборону.

Китайці були зайняті різними сільськогосподарськими роботами.

Загалом в оазисі Сачжеу вважається близько 35 000 жителів, а — в самому місті Дуньхуан 7000. Місто складається з двох частин — старої і нової. Кожна, звичайно, оточена глинобитним товстим муром з зубцями та кількома брамами кам'яної кладки, які замикають на ніч. У новому місті з кращими будівлями знаходяться начальство та загін манчжурського війська, а в старому — вся торгова частина. Воно дуже брудне, вулиці вузькі і криві, за винятком двох головних — поздовжньої та поперечної, що йдуть прямо і трохи чистіші. Але взагалі, як і в інших китайських містах, головні вулиці торгового міста цілком зайняті крамницями, майстернями, харчевнями та заїжджими дворами. Собаки й свині — це єдині санітари, що займаються очищенням вулиць від їстівних покидьків. Заповнені гряззю вибоїни, що висихають, мабуть, лише влітку, трапляються на обох вулицях, як і всяке сміття. До нього домішуються запахи харчевень та пересувних кухонь, в яких смажать на салі і кунжутній олії та варять всякі страви, що їх прохожі споживають тут же на вулиці.

У місті ми довідалися, що печері Тисячі будд знаходяться в кількох місцях за 25 і більше верст від Дунь-хуана. Тому ми лише переночували в заїжджому дворі в передмісті, закупили провізії і вранці пішли далі, щоб влаштувати свою стоянку поблизу печер, у спокійній обстановці, далеко від міста з його смородом, цікавими відвідувачами та властями.

Головні печери, які називаються Чен-фу-дун, знаходяться на південному сході від міста у кручах голої височини, яка становить одно з передових пасом Алтин-тагу. Вони були збудовані за династії Хань, зруйновані монголами, потім їх кілька разів відбудовували і руйнували. Ми застали лише частину їх в стані, доступному для огляду, і дізналися від лам-хранителів, що печери приваблюють прочан з першого по восьмий день четвертого місяця (тобто весняного місяця) в кількості кількох тисяч.

Разом з водою ріки Данхе закінчилась і зелень оазису Сачжеу, і дорога до печер ішла пустинею, порізаною балками, вздовж жовтого відслоненого пасма горбів і гірок. Вздовж дороги рослинність дуже бідна, хоч час від часу попадалися групи тополь, кущі тамариску, ефедри, хармику і біля них руїни фанз або невеликі житла.

Після п'яти годин пересування по такій сумній місцевості ми побачили, що на крутому схилі одноманітного пасма, оберненому в нашу сторону, з'явилися на висоті від 3 до 10 сажнів над підніжжям рештки мурів, і серед них чорніли отвори, які здалека здавалися норами дрібних і великих тварин. Далі серед таких руїн з'явилися відбудовані фанзи поодинці або по кілька одна біля одної. Це і були групи печер Тисячі будд Чен-фу-дун. В одному місці біля підніжжя пасма показався досить великий гай не тільки тополь, але й карагачу, джигди, з заростями чию та верблюдячої колючки на окраїні. В гаю було кілька руїн, а в одній з печер біля підніжжя пасма ми побачили групу лам. Після переговорів з ними ми дістали дозвіл отаборитися в цьому гаї, де соломинки, рештки аргалу і дрібне сміття свідчили, що тут іноді ночують люди.

Головні печери, що їх називають Чен-фу-дун, розташовані на південному сході від міста.

Місця для нас і наших тварин було досить, але щодо матеріалу для вогнища і особливо підніжного корму, то умови були важкі. Хмиз, кущі полину та аргал місцями можна було збирати, але