Читати книгу - "Прерія"

звикла обмежувати себе правилами доброго тону й схильна зловживати набутою таким чином свободою міркувань. — Він дуже старий; то, може, він уже побував у Країні Духів, а тепер повернувся розповісти молодим воїнам, що він там бачив?

— Тетоне, — відказав трапер, з несподіваною силою вдаривши прикладом у землю і твердо, спокійно дивлячись на співрозмовника, — я чув, що є в моєму народі люди, які скніють над усякими там ліками та зіллями, а тоді починають уявляти себе богорівними; є й такі, хто глузує з усякої іншої віри, окрім віри в свою пиху. Певне, це правда. Авжеж, це правда, бо я сам бачив таких. Коли люди замкнені в містах і школах віч-на-віч із своєю глупотою, то вони можуть-таки уявити себе вищими за Володаря Життя. Але воїнові, що живе в домі, за дах якому правлять хмари, і де він може будь-коли глянути на небо й на землю, де він день у день бачить могутність Великого Духа, — такому воїнові слід бути смиреннішим. Вождь дакот мусить бути мудрим, йому не до лиця насміхатися з правди.

Лукавий Маторі, побачивши, що його вільнодумство справило на старого небажане враження, негайно відступився, перейшовши до безпосередньої теми розмови. Лагідно поклавши руку на траперове плече, він повів його до заростів і футів за п'ятдесят від узлісся зупинився. Тут він втупив гострий погляд у чесне обличчя старого і сказав:

— Якщо мій батько сховав своїх молодих людей в кущах, хай він накаже їм вийти. Ти бачиш, що дакота не боягуз. Маторі великий вождь! У воїна, який має сиву голову і вже збирається до Країни Духів, язик не може бути роздвоєний, як у змії.

— Дакото, я не збрехав. Відколи Великий Дух створив мене людиною, я жив у пущі або на цих голих рівнинах, не мавши ані оселі, ані сім'ї. Я мисливець і йду по своїй стежці сам.

— Мій батько має доброго карабіна. Хай він наставить його на кущі й вистрелить.

Якусь мить старий вагався, а потім повільно наготувався дати це небезпечне підтвердження правдивості своїх слів, без чого не можна було сподіватися приспати підозри його лукавого співрозмовника. Поки він опускав свою рушницю, його очі, дарма що вони від старості потьмяніли й послабшали, пильно вдивлялися в зарості, вкриті пістрявим листом, і нарешті зупинилися на бурому стовбурі молодого деревця. Обравши його за мішень, він прицілився й вистрелив. Щойно куля вилетіла з цівки, руки траперові затремтіли: якби це сталося трохи раніше, навряд чи він зважився б на такий ризик. Після пострілу залягла моторошна тиша; старий з тривогою чекав, чи не почує пронизливого жіночого зойку. Але коли вітер розвіяв дим, він побачив стьожку кори, яка звисала, звинувшись, із стовбура деревця, і втішено подумав, що не зовсім іще втратив свою колишню вправність. Опустивши рушницю прикладом на землю, він знову повернувся до індіанця і з незворушним спокоєм запитав:

— Чи мій брат вдоволений?

— Маторі — вождь дакот, — відповів хитрий тетон, приклавши руку до грудей на знак того, що повірив у траперову щирість. — Він знає, що воїн, який курив люльку на багатьох вогнищах рад, аж доки йому посивіло волосся, не пристав би до лихого товариства. Але хіба мій батько не їздив раніше верхи, як личить багатому вождеві, замість ходити пішки, наче голодний конза?

— Ніколи! Ваконда дав мені ноги й уміння користуватися ними. Шістдесят зим і літ блукав я по лісах Америки, десять тяжких років пробув на цих відкритих степах, а нечасто звертався по допомогу до інших божих створінь, аби вони перевозили мене з місця на місце.

— Якщо мій батько так довго жив у лісовій тіні, то нащо ж він прийшов у прерії? Сонце спалить його.

Старий сумно озирнувся і, знов повернувшись до тетона, довірливо мовив:

— Я пробув серед дерев весну, літо й осінь мого життя. Настала зима моїх днів і знайшла мене там, де мені подобалося жити в тиші, еге ж, і в щирості моїх лісів! Тоді я засинав щасливий, тетоне; там мої очі крізь гілки сосон та буків могли бачити вгорі оселю Великого Духа мого народу. Якщо я бажав відкрити йому своє серце, коли його вогні горіли в мене над головою, двері були відчинені перед моїм зором. Але сокири лісорубів розбудили мене. Довго-довго мої вуха не чули нічого, крім гамору на порубах. Я терпів це як воїн і мужчина — була причина, чому я терпів це; але коли тієї причини не стало, я вирішив піти туди, де б не лунали ті кляті звуки. Важко, ой важко ламати свої звички, але я почув про ці широкі й голі рівнини і прийшов сюди, щоб утекти від руйнівної вдачі мого народу. Скажи мені, дакото, хіба не правильно я зробив?

Закінчивши свою мову, трапер торкнувся довгим худим пальцем оголеного плеча індіанця і, ніби чекаючи похвали на свою винахідливість і мужність, усміхнувся дивною усмішкою, в якій поєднувались і торжество, і жаль. Вождь, уважно вислухавши його, відповів розважливо, як це властиво індіанцям:

— Голова в мого батька зовсім сива: він завжди жив серед людей і все бачив. Те, що він робить, — добре, а те, що він говорить, — мудро. То хай він скаже: чи справді він чужий тим Великим Ножам, що по всій прерії шукають своїх коней і ніяк не можуть знайти?

— Дакото, я сказав правду. Я живу самотою і ніколи не маю справ з білими людьми, хіба що…

Він затнувся, бо мову його урвала дуже прикра несподіванка. Останні слова ще були в нього на язиці, коли раптом кущі з того боку, де вони стояли, розсунулись, і всі ті, кого він щойно залишив і ради кого він, такий правдивий, змушений був кривити душею, вийшли на відкрите місце. Вражені цим несподіваним видовищем, усі заніміли. Але ось Маторі, що жодним порухом, жодною рисою обличчя не виказав подиву, з удаваною гречністю махнув рукою, ніби запрошуючи траперових друзів підійти ближче, і на його жорстокому темному обличчі майнула посмішка — так промінь призахідного сонця пронизує густу хмару, насичену електрикою. А проте він вважав за нижче для своєї гідності бодай словом чи як-небудь інакше виказати свої наміри — лише дав знак своєму загонові, який стояв трохи віддалік. Індіанці негайно кинулися до нього, ладні виконати будь-яке розпорядження.

Тим часом друзі старого підходили ближче. Попереду йшов Мідлтон, підтримуючи свою тендітну, легку, мов пір'їна, дружину. Він раз у раз із ніжним співчуттям поглядав на її стурбоване обличчя — так за схожих обставин міг