Читати книгу - "Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі"

class="p1">Минув рік, і Дорофтей прийшов до Брехунівців. Побачивши гостя, Микита ліг горілиць на лаву, склав руки на грудях і мовив своїй жінці:

— Скажи, що я вмер.

Увійшов Дорофтей і став коло порога.

— Що, покинула душа вашого Микиту?

— Ой покинула!

— Тоді піду купити свічку, аби йому було видно і на тому світі.

Приніс Дорофтей свічку та й приліпив Микиті до носа.

Гарячий віск стікав на лице. Микита дув спочатку спокійно, а коли свічка догоряла і добре припекла, вже фукав на всю хату.

— Не фукай, Микито, віддай крейцера… — озвався Дорофтей.

«Небіжчик» воскрес:

— Подай мені руку, най піднімуся.

Вони обнялися. За крейцера випили, щоб більше вже ніколи не обдурювати один одного. Вистачить для них дурного панства!

Про неробу Юрка, маминого синка

Мамин синок Юрцьо до двадцяти років і стеблинки не перервав. Добре їв, пив, гуляв, ходив по селу, як пава, а батько з ранку до ночі робив та в старому петеці ходив. Юрасика в селі прозивали пестюнкою, цуцликом і як кому прийшло на язик.

Та батькове терпіння увірвалося, і він сказав:

— Досить я робив на тебе, забирайся з хати, дармоїде! Іди робити, як другі людські діти.

Мати плакала, але нічого не помагало. Поклала своєму соколику в торбу солонини, бринзи, меду, білого хліба та й сказала:

– Іди, синочку, та розум май, тяжкого не піднімай, низенько хребтик не згинай, холодочок не минай.

В дорозі мамин синок одно думав: як би то добре жити і нічого не робити?

Ішов він, ішов лісом та й вийшов на зелену поляну, бачить — на пні сидить дід з білою, як молоко, бородою.

— Що ви робите, діду? — запитав Юрцьо гордовито.

— Я, хлопче, ніколи не робив, не буду робити, а все добре жив і буду жити.

— А як би й мені не робити та добре жити?

— Я тобі допоможу. Дам тобі одну вівцю. Коли тобі буде треба грошей, скажеш: «Овечко, потрясися». Вона потрясеться, а з-під хвоста посиплються гроші.

Подякував пестюночка і пішов. Зайшов у село, повернув у корчму і попросив їсти-пити. А як треба було платити, сказав: «Овечко, потрясися». Овечка потряслася, і посипались гроші. Корчмар хитро посміхнувся, а коли гість заснув як убитий, підмінив вівцю.

Пестюночка пробудився і погнав овечку додому.

— Ну, як синку, скільки заробив грошей? — запитав батько.

— Мені не треба робити, я й так добре буду жити. Коли захочу — з цієї овечки гроші будуть падати, — відповів син і сказав: — Овечко, потрясися!

Але овечка й хвостом не махнула.

Батько взяв сина, відлупцював добре та й послав знову роботу шукати.

Пішов він до діда і розказав, що трапилось з його овечкою. Тепер дід дав йому маленьку шкатулочку, якій треба сказати: «Шкатулочко, відкрийся!» — із неї посиплються гроші.

Повернув Юрик у корчму, і тут знову так вийшло, як з овечкою. Дома як не просив, щоб шкатулка відкрилася, а грошей чортма. Мати плакала, а батько взяв кочергу, та вигнав із хати пестюночку.

Прийшов він знову до діда й почав жалуватись, нарікати. Дід погладив бороду і каже:

— Даю тобі оцей маленький барабан. Коли тобі треба буде грошей, скажеш: «До танцю», а як буде доста — скажеш: «Із танцю».

«Тепер я вже не дам обдурити себе корчмареві, наперед гроші підготовлю», — подумав Юрик.

Вийшов із лісу і весело сказав: «До танцю». В ту хвилину з барабана вийшло десять леґінів із ціпами та почали неробу молотити, куди попало. Він верещав, плакав, ледве потім вимовив: «Із танцю» — і легші пропали, як під землю.

Після цього Юрик проклинав діда всіма святими і чортами.

— Не проклинай! Іди і того шахрая-корчмаря похрести, — почув він знайомий голос діда.

Нероба взяв барабан і пішов у корчму. Наївся, напився, крикнув: — «До танцю!» — і леґіні взялися за корчмаря. Корчмар реве, стогне, а Юрик каже:

— Віддай овечку і шкатулку.

— Даю, даю, паночку, лиш не бийте.

— Добре, — весело сказав Юрик і додав: — «Із танцю!» — і леґіні зникли.

Віддав корчмар овечку і шкатулку, і мамин синок, наспівуючи, пішов додому. Не встиг переступити поріг, як похвалився:

— Аж тепер я, мамо, буду добре жити і нічого не робити.

— Слава Богу, Юрцю, — сказала мати, а батько посміявся над сином.

— Не смійся, бо битий будеш, — пригрозив син, а потім сказав: — Овечко, потрясися!

А овечка й вухами не стриже.

Він розсердився і закричав:

— Шкатулко, відкрийся!

Шкатулка стоїть, як камінь при дорозі.

Батько і сестри почали реготати, а мати сльозами вмивалася.

— Не регочіть, зараз будете плакати, — сказав син і промовив: — Із батьком, із сестрами до танцю.

Увійшло десять легінів та давай періщити. Але не батька, не сестер, а сина і матір.

Хто знає, як довго тривав би цей танець, якби в дверях не з'явився дідусь. Він махнув рукою, і леґіні посідали, котрий куди. Дід сказав:

— Нерозумна мати, яка змалку не привчає дітей працювати. Нещасний той синок, що чекає грошей від овечок і шкатулок. Лиш той гроші буде мати, який любить працювати. Як ти кажеш, мати?

— Ой, ой, ой, і я так кажу, дідусю.

— А ти як кажеш, Юро?

— Ох-ох-ох, і я так кажу, дідусю.

Дід потряс бородою і зник, а за ним і леґіні, і овечка, і шкатулка. Залишився тільки барабан.

Юра тиждень пролежав, а на другий — узявся за роботу.

Допомагав батькові в господарстві, ходив робити в ліс, пускав по Тереблі бокори.

Чародійний барабан і донині береже чесний, працьовитий Юрко. Я недавно чув, як він закричав: «До танцю», — і бачив, як десять леґінів ціпами учили любити працю одного молодого дармоїда.

Про правду і кривду

Жили колись-то два брати: один багатий, а другий бідний, що й не сказати. Цей бідний брат умер. Зостався у нього син, і він жив теж бідно. І спитався раз він у свого дядька:

— А що, дядьку, як лучче тепер жити — чи правдою, чи неправдою?

— Е-е-е!.. Де ти тепер найшов правду? Нема тепер правди на світі! Тепер скрізь одна кривда.

— Ні, дядечку! Є правда — правдою лучче жити.

— Ходім на суд.

— Та чого ми-таки підемо на суд? Лучче давайте підемо по дорозі і спитаємо чоловіка, якого зустрінемо; як скаже, так і буде. Ваша правда — уся моя худоба буде вам; моя правда — ваша худоба буде мені. Так спитаємо до трьох раз.

— Ну, добре.

І пішли вони дорогою. Ідуть-ідуть, зустрічається їм чоловік — з заробітків,