Читати книгу - "Біблійні казки. Казки та легенди про святих"

і на нім їдженя і пиття! І ще оден дарунок на тобі: вуздечку. Коли тя ноги зболять, то залізеш на тую панну і з неї стане кобила, то будеш мати на чім їхати. Щаслива дорога!

Пустилися молодята в дорогу. Ідуть, та й вже виголодніли. Тоді Івась вийняв капшук, потряс, каже:

— Най буде що їсти і пити!

І так вмить сталося. Понаїдалися, та Івась за капшук, сховав до кишені, а забув сказати, що вже досить і зачали Івасьові кишені наповнятися всілякими присмаками. Аж Івась замучився від себе їх відкидати, а по якімось часі через прикрість вимовив Івась, що вже повинен бути кінець, і на тім скінчилося. А як зболіли молодого Івася ноги — тоді закладає вуздечку своїй нареченій на шию і зробилася кобила хороша. Івась сів на кобилу та їде, аж земля гуде, і за якийсь час приїжджає до великого двора. І зачав розпитувати, як тото село називається, і вповіли добрі люди, як називається. Тоді переконався, що то давно колись було його село. Приїжджає на подвір’я і скидає вуздечку — зараз зробилася прекрасна панна. Приходять в хату.

— Дай Боже добрий вечір!

Стара мати відповідає:

— Дай Боже здоровлячко!

— Чи можете ви нас, мамуню, переночувати?

— Ай, мої панове солодкі, коли я навіть соломи не маю постелити!

— Та ми переночуємо на голій землі.

— Ай, мої панове, я вам не маю що дати повечеряти!

— Ей, мамуню, я ще і вам дам повечеряти!

— Ай, мої паноньку солодкі, я вам за теє дякую. Ото, щоби ви мені вповіли, чи не виділи ви мого сина, котрого я продала?

— Видів, видів, ходім вечеряти! Моя мамунцю рідна, таж я ваш син Івась, котрого ви продали панові!

— А, паноньку солодкі, Бог би з вас говорив! Та не може бути!

Стара вилазить з-за печі, обнімає свого сина, а ще не вірить, що то направду син. А Івась каже:

— Мамуню, а пам’ятаєте, як я рубав патички, там си пальчик втяв — і прошу подивіться, що він мені вже не виріс.

Стара з радости зачала плакати і свого сина цілувати і зачала співати хороших пісень з радости. Тоді стара сіла зо своїми діточками, повечеряли і ще довго-довго тішилася приходом свого сина, котрий як з тамтого світа прийшов. На другий день повставали і син дає матері тоті сукні і каже:

— Нате вам, мамуню, сховайте тоті сукні і прошу вас, щоби моя наречена не знати як просила, то не дайте їй тих сукнів, бо бисти потому не віджалували, але то вже би було пізно — а я іду троха на полювання.

І взяв си пістоля та й пішов до ліса. Ходить цілий день, але нічого не знайшов пожиточного і так повертає без нічого додому. Прийшов, застав все в порядку і тішиться молоденькою нареченою, переночував без жодної журби — на другий день пішов знов до лісу і також нічого не сполював.

А на третій день знов пішов як звикле, ходить, та годі що сполювати. Аж дивиться — сидять на дубі три круки і клекочуть. А він тоді подивився на них та зачав цілитися, буцімто хоче до них стріляти. І так повторяв тричі, а тоті тричі злітали і знову сідали. Тоді ще раз намірив, але не стрілив, чогось йому на серці так тяжко, же не може ногами поступати — а він, бідачисько, не знав, що його ноги так тяжко зажурилися, що перед ними така велика дорога постелилася…

Приходить додому і застає тяжкий зойк матері, і здивований питається:

— Чого так, мамуню, плачете?

— Ай сину мій любий, як не маю плакати за своєю дорогою потіхою, котрої я вже не буду мати!

Син зараз здогадався, що то за штука, і каже:

— Ви певне десь дали сукні моїй жінці!

— Ай, дала, дала, сину солодкий, прошу, не свари мене, що тебе не послухала.

— Га, я вам того не винен!

— Ай, сину, я не хотіла дати — як зачала просити і клястися, та я стара дала віру. Вона казала, що на теє убирається, щоби я подивилася, яка вона красна, а коли вбралася, тоді каже до мене: «Мамуню, як мене схоче Івась видіти, то скажете, що я буду в скляних горах».

Ну, не треба вам казати, як серце роздиралося бідному Івасьові: жаль своєї мами, жаль рідного села, жаль своєї хатини. Коли поглянув на то все, в очах потемніло. Ну, та що робити, жаль ваги не має. Тоді Івась взяв, потряс капшучком, сказав, най ту буде що їсти і пити, сідає зо своєю мамою та каже:

— Ото, моя мамо рідна, Бог знає, чи ви мене будете видіти, бо зараз по обіді стоїть переді мною велика дорога до скляних гір.

І так незадовго скінчили їдження, поклонився свої мамі і каже:

— Нате вам, мамуню, той капшучок, то будете мати пам’ятку за свого сина.

Стара мати, коли почула тоті слова, ревно заплакала і каже:

— А коли ж ти, мій сину, до мене прийдеш?

А син каже:

— Може, я ще прийду, як Бог позволить.

І так старій матері трошки легше стало. І тоді пустився Івась в дорогу. Іде, вже йому все одно, най робиться, що хоче. І так пустився під таку страшно велику гору, що її тяжко оком зглянути. Іде, іде, та й тяжко до кінця дійти. А дивиться на верх гори — три чоловіки щось мовби якусь сварню помежи собою мають. Відтак приходить ближче, а вони коли його вздріли, то біжать до нього зо всеї сили. Прибігають і кажуть:

— Чоловіче, ходи з нами. Мусиш нам помогти, а ми тобі заплатимо за твої труди.

Подорожній гадає: «Треба послухати».

Приходить на гору, а вони йому показують і кажуть:

— Коли тато вмирав, то лишив нам палицю, капелюх і черевики. Палицю то таку, щоби не знати, яке море велике, то як нею махне, то ставиться дорога, капелюх, що хто його возьме на голову, того ніхто в нім не може видіти, а черевики, що хто в них взується, то що вступить, то миля, а як скочить, то дві.

Тоді нагадав бідний подорожній, що то все для нього знадобилося, і каже:

— Слухайте, я вас в інший спосіб не можу годити, тілько так. Я пущу сесю брилу з гори, а хто з вас її затримає, того буде все.

Хлопець підважив брилу і та покотилася в долину. Брати кинулися навздогін, а наш подорожній тим часом взувся в