Читати книгу - "Інферно"

з ідеологічної точки зору ця заява є цілком логічною. Що довше ми живемо, то більше ресурсів витрачається на підтримання життєдіяльності старих і хворих.

Ленґдон кивнув.

— Якось я читав, що близько шістдесяти відсотків медичних витрат у Сполучених Штатах припадають на підтримку пацієнтів в останні півроку їхнього життя.

— Та отож. Тому коли наш мозок каже: «Це безумство», — наше серце заперечує: «Підтримуватимемо бабусине життя доти, доки вона житиме».

Ленґдон кивнув.

— Це конфлікт між Аполлоном і Діонісом — відома в міфології дилема. Це вікова боротьба, що точиться між серцем і розумом, бо обидва рідко бажають того самого.

Ленґдон чув, що тепер до міфології вдаються на зібраннях товариств анонімних алкоголіків, щоб охарактеризувати стан п’яниці отаким чином: коли він витріщається на склянку зі спиртним, то його розум знає, що спиртне завдасть йому шкоди, але серце прагне спокою, який дає спиртне. Сенс такого посилання на міфологію очевидний: ти не сам, навіть боги, і ті відчували конфлікт між розумом і серцем.

— Кому потрібна агатусія? — раптом спитала пошепки Сієнна.

— Перепрошую?

Сієнна підвела голову й поглянула на нього.

— Я нарешті пригадала назву того есею Цобріста. Він називався «Кому потрібна агатусія?».

Ленґдон ніколи не чув цього слова, але спробував здогадатися, що воно означає, сполучивши два грецькі корені — agathos і thusia.

— Наскільки я розумію, агатусія — це пожертва заради добра?

— Майже. Насправді це слово означає «самопожертва заради спільного добра». — Вона на мить замовкла. — Іще це називають філантропічним самогубством.

Ленґдону доводилося чути цей вислів раніше — одного разу стосовно збанкрутілого батька, який наклав на себе руки, щоб сім’я мала змогу скористатися його страховим полісом, а вдруге — стосовно серійного вбивці, який розкаявся й перервав своє життя, побоюючись, що не зможе контролювати свою жагу до вбивства.

Однак Ленґдон пригадав, що наймоторошніший приклад був описаний тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року в романі «Втеча Погана», де змальовувалося суспільство майбутнього, у якому кожен із радістю погоджувався на самогубство у віці двадцяти одного року, таким чином вповні насолоджуючись юністю та не дозволяючи надмірній кількості людей і кволій старості перенапружувати обмежені ресурси планети. Наскільки Ленґдон пам’ятав, у кінематографічній версії цього роману «критичний вік» підняли з двадцяти одного року до тридцяти, явно сподіваючись збільшити касу фільму, посиливши його привабливість для найбільш активного прошарку кіноглядачів, який складається з молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років.

— Однак повернімося до есею Цобріста... — сказав Ленґдон. — Я не впевнений, що правильно розумію його назву «Кому потрібна агатусія?». Він це сказав у саркастичному ключі? У тому значенні, що філантропічне самогубство потрібне всім нам, чи як?

— Узагалі-то, ні. Назва — це гра слів.

Ленґдон похитав головою, і досі не розуміючи, про що йдеться.

Англійською це звучить як «Who needs suicide?» WHO — World Health Organization — Всесвітня організація охорони здоров’я. Отже, Всесвітній організації охорони здоров’я погрібне самогубство. У своєму есеї Цобріст напав на директорку ВООЗ — доктора Елізабет Сінскі, — яка, на думку Цобріста, засиділася на цій посаді й не сприймає проблему контролю населення всерйоз. У статті йшлося, що для ВООЗ було б краще, якби директорка Сінскі наклала на себе руки.

— Ти диви, який добросердий і співчутливий хлопець.

— Я так розумію, це тяжка плата за геніальність. Часто люди з надзвичайними розумовими здібностями, ті, що здатні до розумової зосередженості більше за інших, здобувають від природи таку можливість взамін недорозвиненої емоційності.

Ленґдон пригадав статті про юну Сієнну — вундеркінда з фантастичним розумовим коефіцієнтом і винятковими інтелектуальними здібностями. Ленґдону здалося, що вона, розповідаючи про Цобріста, у якомусь сенсі мала на увазі й себе.

«Скільки ж вона ще мовчатиме про цю свою таємницю?» — подумав він.

Попереду професор помітив орієнтир, який шукав. Ленґдон перетнув віа дей Леоні й повів Сієнну до перехрестя надзвичайно вузької вулиці, більше схожої на проїзд. На вивісці угорі було написано: «Віа Данте Аліґ’єрі».

— Схоже, ти знаєш багато про людський мозок, — сказав Ленґдон. — Ти на цьому спеціалізувалася на медичному факультеті?

— Ні, але коли я була маленькою, багато читала. Я зацікавилася наукою про мозок відтоді, як у мене з’явилися певні... проблеми з ним.

Ленґдон із цікавістю зиркнув на неї, сподіваючись, що Сієнна продовжить.

Мій мозок... — тихо сказала Сієнна, — він розвивався інакше, аніж у більшості дітей... і це призвело до... певних проблем. Я витратила багато часу, намагаючись збагнути, що зі мною не так, і дізналася багато про нейробіологію. — Вона зустрілася поглядом із Ленґдоном. — І відсутність волосся в мене справді спричинена захворюванням.

Ленґдон відвів погляд, засоромлений власним запитанням.

— Не переймайся, — сказала вона. — Я вже звикла жити з цим.

Вони ввійшли в прохолоду затіненої вулички, і Ленґдон, обдумуючи все щойно почуте про Цобріста і його бентежні філософські погляди, зрозумів, що йому не давало спокою одне запитання.

— Оті вояки, — почав він. — Ті, що намагаються нас убити. Хто вони? Це якось безглуздо. Якби Цобріст розмістив десь неподалік вогнище потенційної епідемії чуми, то всі начебто мали б згуртуватися й намагатися це вогнище загасити, чи не так?

— Необов’язково. Може, Цобріст і перетворився на парію в медичних колах, але він, цілком імовірно, мав купу відданих прихильників своєї ідеології — людей, згодних із тим, що біологічне відбракування є необхідним для порятунку нашої планети злом. Наскільки я розумію, ці вояки намагаються сприяти тому, щоби плани Цобріста стали реальністю.

«Приватна армія Цобріста, що складається з його прихильників?» Ленґдон замислився над такою можливістю. І справді, в історії повно фанатиків і послідовників химерних культів, котрі вбивали себе через усілякі маячливі концепції — через віру в те, що їхній ватажок є месією, через переконання в тому, що за місяцем на них чекає космічний корабель, через віру в те, що кінець світу неминучий. Спекуляції на тему перенаселення ґрунтувалися принаймні на наукових відомостях, але Ленґдон відчував, що з цими вояками щось не так.

— Мені аж не віриться, що купка тренованих вояків свідомо піде на вбивство безневинних мас... тим більше, що вони знають про небезпеку заразитися самим і померти.

Сієнна кинула на нього здивований погляд.

— Роберте, а чим, на твою думку, займаються солдати, коли йдуть на війну? Вони вбивають безневинних людей і ризикують власними життями. Усе можливе, якщо люди вірять у мету.

— У мету? У поширення чуми?

І