Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

— Губернатор вислав у погоню за нами верхівців, — сказав він з насмішкою. — О Кром, залучимо їх до маленької кінної прогулянки! Як ти гадаєш, Деві, поміняють вони сімох горян на кшатрійську князівну?

— Швидше вишлють армію, щоб повісити тебе разом із твоїм чортовим родом, — пообіцяла вона йому переконливо.

Він радісно засміявся й сильніше притиснув її до себе, всідаючись зручніше. Але Жазміна визнала це новою образою і відновила свою марну боротьбу, поки не дійшла висновку, що ці її спроби звільнитися тільки тішать його. Крім того, від метушні її ефірне шовкове убрання, що маяло на вітрі, мало жахливий вигляд. Вона вирішила, що краще буде зберігати гордовитий спокій, і поринула в гнівне мовчання.

Але гнів змінило здивування, коли вони досягли входу в ущелину Забар, зяючого, немов пролом у темній стіні скелі, що загородила їм дорогу, як величезний бруствер. Здавалося, якийсь велетенський ніж вирізував цей прохід у суцільній скелі. По. обидва боки піднеслися на сотні футів круті схили, ховаючи вихід у долину в непроглядній пітьмі. Навіть Конан не міг роздивитися в ній нічого, але, знаючи, що за ним погоня з фортеці, і пам’ятаючи дорогу, він не притримував коня. Величезний звір ще не виявляв ознак утоми. Немов блискавка, вони промчали дорогою по дну полонини, вибралися на схил і переправилися через найнижче місце гребеня, обіч якого кірочки зрадницького сланцю підстерігали необережний крок, а потім обсипалися на дорогу, що тяглася уздовж лівої стіни ущелини.

У густій темряві навіть Конан не міг помітити засідки, влаштованої забарськими горянами. Вони з Жазміною саме проїздили біля темного отвору однієї з бічних балок, коли в повітрі просвистів спис і вдарив у круп коня. Величезний жеребець спіткнувся, пронизливо заіржав і з усього маху впав на землю. Проте Конан, помітивши кинутий спис, відреагував зі швидкістю блискавки.

Він зіскочив з пораненого коня, тримаючи дівчину в обіймах, аби вона не вдарилася об сланець. Приземлився на ноги, як кіт, заштовхнув полонянку в розколину і обернувся, вихопивши кинджала.

Жазміна, збита з пантелику раптовістю подій, не розуміючи, що, власне” сталося, побачила щось темне, що з’явилося з мороку ночі, почула тупіт босих ніг на скелі і шерех тертя об тіло лахміття. Помітила блиск сталі, короткий обмін ударами, і в темноті пролунав жахливий хрускіт, коли Конан розтрощив супротивникові голову.

Кімерієць відстрибнув і причаївся під прикриттям скель. У темряві був чутний якийсь рух, і раптом гучний голос заревів:

— Що таке, собаки? Хочете ушитися? Уперед, кляті! Хапайте їх!

Конан затремтів, глянув у темряву і закричав:

— Це ти, Яр Афзале?

Пролунали здивовані вигуки й тихе запитання:

— Конане, це ти?

— Так! — засміявся кімерієць. — Ходи сюди, старий бандите. Я убив одного з твоїх хлопців.

Між скель почалася метушня, замигтів вогник, виріс у світле полум’я смолоскипа і, мерехтячи, став наближатися до них. У міру того, як він наближався, все ясніше в темряві проступало бородате обличчя. Чоловік, що тримав смолоскипа, підняв його вище і витягнув шию, вдивляючись у сланцевий лабіринт, у другій руці він тримав величезну криву шаблю. Конан вийшов уперед, ховаючи свого кинджала, а незнайомець, угледівши його, радісно гаркнув:

— Так це Конан! Виходьте з-за скель, псюки! Це Конан!

У колі світла з’явилися й інші: дикі, обідрані, бородаті чоловіки з похмурими поглядами, з довгими ножами в руках. Жазміну вони не помітили, тому що кімерієць затулив її своїм могутнім тілом. Дівчина крадькома визирнула зі своєї схованки і вперше за цю ніч відчула, що у неї по тілу поповзли від страху дрижаки. Ці чоловіки були схожі швидше на вовків, ніж на людей.

— На кого ти полюєш уночі, Яр Афзале? — запитав Конан велетня, який, немов бородатий вампір, вищирив зуби.

— Хто знає, що може попастися в темряві? Ми, вазули, — нічні птахи. А як твої справи, Конане?

— У мене полонянка, — відповів кімерієць і, відсунувшись убік, відкрив зіщулену Жазміну.

Протягнувши довгу руку в розколину, витягнув тремтячу вендійку.

Жазміна втратила свою колишню величаву поставу. З побоюванням поглядаючи на бородаті лиця людей, що зібралися навколо, відчувала щось подібне до подяки до людини, яка обіймала її жестом володаря. Хтось підніс ближче смолоскип, стало чутне галасливе сопіння, тому що у горян, які побачили дівчину, перехопило дух.

— Це моя полонянка, — застеріг Конан, багатозначно поглядаючи на мерця, що лежав тут же за колом світла. — Я їхав із нею в Афгулістан, але ви убили мого коня, а за мною — кшатрійська погоня.

— Поїхали з нами в наше село, — запропонував Яр Афзал. — В ущелині заховані наші коні. Нас в темряві нікому не вистежити. Кажеш, погоня недалеко?

— Так близько, що вже чутний стукіт копит по камінню, — сумно відповів Конан.

Вазули не стали гаяти час, відразу ж загасили смолоскип, і обірвані постаті потонули в мороці. Конан схопив Деві на руки, вона не чинила опору. Гостре каміння ранило її зніжені ноги, на яких були тільки м’які черевички. Вона відчувала себе слабкою і беззахисною в цій глибокій, пануючій над величезними потрісканими вершинами пітьмі.

Відчуваючи, що вона тремтить під холодним подихом вітру, що завивав в ущелині, Конан зірвав з плеча потертий плащ і загорнув у нього дівчину. Разом із тим застережно шикнув їй на вухо, наказуючи мовчати. По правді, вона не чула тихого стукоту копит, який уловило чуйне вухо горянина, та була вельми налякана, щоб не підкорятися.

Вона не бачила нічого, окрім кількох затьмарених зірочок високо вгорі, але більш густа темрява підказала, що вони опинилися в тісній балці. Почула звуки; це шарахали коні Після короткого обміну словами Конан засідлав коня воїна, якого убив. Підняв дівчину до себе в сідло. Тихо, як привиди, вся банда виїхала з ущелини. Мертві — кінь і людина — залишилися на дорозі позаду, за півгодини їх знайшли вершники з фортеці. Упізнали в убитому вазула і зробили певні висновки.

Притиснувшись до грудей свого викрадача, Жазміна не могла здолати сон. Незважаючи на нерівність дороги, що то йшла в гору, то спускалася в низину, кінна їзда має певний ритм, який у поєднанні зі втомою і потрясінням від надлишку подій навіває незборимий сон. Жазміна зовсім утратила відчуття часу і шляху. Вони їхали в повній темряві, у якій час від часу вона помічала абриси гігантських скельних стін, що підносилися вгору, немов чорні бастіони або величезні бруствери, котрі майже сягають зірок. Час від часу відчувала пустку зяючої внизу прірви, і її пробирав холодний подих вітру, що віяв серед недосяжних вершин. Поступово все покрила м’яка сонна мла: і