Читати книгу - "Бронзовий чорт"

– Помовч, – порадив нарешті обер-лейтенант, – жалій краще себе, бо невідомо, чи виберемося звідси.

– Але ж ми озброєні й можемо робити щодоби не менше тридцяти кілометрів.

– Єдина надія, що в росіян тут нема собак, – одповів Вульф похмуро. – Пустили б по наших слідах вівчарок, ото побачив би…

– Поки вони знайдуть «Арадо», ми будемо далеко.

– Ну-ну… – зневажливо кинув обер-лейтенант. – Тобі море по коліно, а мене збивали під Смоленськом, і вже блукав лісами. Слава богу, там лінія фронту була поруч…

– Невже вас збивали? – в словах Курта прозвучало щире здивування. – Вас?

Обер-лейтенант нічого не відповів, тільки засопів сердито й плечем розсунув кущі. Він-то знав, що через день-два або навіть раніше від юнацької бадьорості та оптимізму Курта не лишиться й сліду, розрюмсається, скавучатиме, скиглитиме – ну й біс з ним та всіма іншими, зрештою, він побачить, як складатимуться обставини, – звичайно, разом пробиватися краще, але в разі чого можна відокремитися, йому своя шкура дорожча, – та й заради чого мусить підставляти голову хоча б через цього сопливого нестелепу?

Гауптман, як і напочатку, йшов попереду, час від часу звіряючись з компасом. Думав: добре, минула вже майже година, вони відійшли від пошкодженого «Арадо» кілометрів на чотири, а далі, наскільки він пам'ятає, починаються мочарі й рідкі болота. Вони мусять пройти трохи мочарами, аби не лишити слідів, звичайно, про всяк випадок, бо навряд чи в росіян тут є собаки. За нинішніми поняттями – глибокий тил, і для чого тут тримати пошукові групи з собаками?

Вони дійшли до досить широкого, але мілкого струмка, і гауптман зупинився. Наказав:

– Кілометр пройдемо за течією.

Сам перший ступив у воду, за ним потягнулися інші. Штурман, який ішов другим, гаряче дихнув пілотові в потилицю й запитав:

– Для чого це, Петере? Хто нас переслідуватиме? Вони вже два роки літали разом, товаришували й цілком довіряли один одному.

– Мусимо застрахуватися, – одповів гауптман.

– І ти серйозно гадаєш, що нам удасться вийти?

– Шансів мало.

– Чи варто тоді мучитись?

– Вважаєш?..

– Мабуть, це було б для нас найкращим виходом. Я сам радив тобі йти лісом, далі від шосе. Зопалу радив, а тепер подумав і вирішив: треба вийти на шосе й здатися першій-ліпшій військовій частині.

– Ні.

– Чому?

– Ми офіцери, Арвіде. Й мусимо дотримуватися присяги.

– Фюрерові?

– Тихше, – застеріг гауптман.

Штурман озирнувся. За ним брів у воді радист Курт Мюллер, хлюпав чобітьми й, звичайно, нічого не міг почути. Стиснув плече пілота й сказав:

– Певно, всі думають так само. Крім Вульфа.

– І Мюллера.

– Той ще дитина й сам не знає, що йому треба. – Помовчав трохи й додав: – Образливо: самі мучимося і літак угробили заради якихось диверсантів.

– Бачив, як з ними носилися?

– Операцію забезпечував сам Скорцені, Мені сказав Кранке, що того гуся на мотоциклі начебто знає сам фюрер.

– Збрехав.

– І я так гадаю. То що вирішимо?

– Дочекаємось ранку, тоді поговоримо.

– Аби не було пізно: наскочимо на засідку – скосять усіх.

– Можуть скосити, – тяжко зітхнув гауптман. Він перетнув ручай, вийшов на берег і наказав: – Відпочинок п'ять хвилин. – Скинув взуття й викрутив мокрі шкарпетки. Чекати, поки висохнуть, не мали права – взулися й пішли далі слідом за гауптманом. Йшли, і мокрий грунт вгрузав під ногами.

Мотор прогрівся і гурчав заспокійливо. Вузький промінь фари освітлював вибоїсту нерівну дорогу, Іполитову хотілося витиснути газ до кінця, навіть спробував на порівняно рівній ділянці їхати трохи швидше, але вчасно не помітив чергового вибою, і мотоцикл кинуло так, що ледь не вилетів із сідла.

– Ти що, здурів? – обурилась Сулова. – Перекинемось.

Вона трималася на диво спокійно, може, тільки зовні – Іполитов не міг зазирнути їй у вічі, а хотілося: невже Лідка почувається краще, ніж він? Бо його не полишало відчуття, що хтось весь час стежить за ним, не спускає пильного погляду, мало не взяв на мушку, і зараз пролунає довга черга…

Іполитов знав, що це, звичайно, дурниці, гра розладнаних нервів, проте ніяк не міг позбавитися цього почуття – хотілося звернути на першу-лішпу бічну дорогу, метляти, як заєць, скошеними ланами, аби забитися потім в ліс, у хащі, завмерти, відлежатися.

Іполитов думав: дивно. Навіть дуже дивно. Ще два роки тому він ходив цими дорогами зовсім спокійно, як господар, невже ці два роки в Німеччині так зламали його? Адже нема жодних підстав для хвилювання. Кожен, хто зустріне його зараз, мусить розкрити рот від здивування і шаноби – Герой Радянського Союзу, майор Смершу, це дано лише винятковим людям, найкращим і найвідданішим.

Але думка про це чомусь не тішила, не радувало й те, що він знову серед так званих своїх – які вони свої, бидло кляте, свої там, по той бік лінії фронту, і треба зробити так, щоб якнайшвидше повернутися туди.

Дорога поступово ставала рівнішою, Іполитов додав газу, та раптом за поворотом з'явилися хати, почалося чи то велике село, чи то невеличке містечко – Іполитов інстинктивно збавив газ, боячись розбурхати сонні вулиці.

Селище спало, ніде не світилося, може, одне чи два вікна. Іполитову захотілося зазирнути в них, хоч якось прилучитися до цього життя. Це бажання було настільки гострим, що навіть пригальмував, та подивився на байдужу, зовсім спокійну Сулову (загорнулася в шинелю, підняла комір і, здається, навіть куняє – ото залізні нерви чи, може, емоціональна сухість?) і засоромився.

Проминули центр містечка з кількома двоповерховими будиночками, вулиця круто пірнула у видолинок, і раптом Іполитов побачив шлагбаум. До нього ще лишалося метрів п'ятдесят, та він натиснув на гальма, майже зупинився. З'явилося бажання розвернутися, югнути в якусь бічну вулицю, але зібрав усю силу волі й підкотив до шлагбаума вже по інерції, на всяк випадок намацавши ложе автомата, що стирчало з коляски.

Назустріч метнулася постать у шинелі, засвітився ліхтарик, промінь сковзнув по мотоциклові.

Іполитов невдоволено підвів руку, затуляючись. Тепер він мало не вперся кермом у шлагбаум – побачив ще одного солдата з підваженим на руці автоматом – дуло мало не впиралося в нього й готове було вивергнути з себе вогонь.

Як не дивно, а саме цей автомат і готовність солдата будь-якої секунди натиснути на гашетку заспокоїли Іполитова: все ж умів у скрутні хвилини опанувати себе, і він, не злізши з сідла, витягнув офіцерську книжку й сказав голосно і владно:

– Майор Таврин із Смершу армії.

Старшина – тепер Іцолитов призвичаївся до темряви й побачив його погони