Читати книгу - "«Ілюстрована Історія України»"

важних і сильно написаних річей. Своєю ученістю визначала ся особливо книга „Апокрізіс" Філялєта (Бронського, одного з острозького кружка), силою вислову—писання Івана Вишенського. Не вважаючи на своє старовірство в справах просвітних, се був чоловік з незвичайним талантом публіцистичним, з огненним словом пророка, що палить своїм словом серця людські. З незвичайною силою ударяв він на владиків, що „втїкли на унїю": на їх нечесне житє, на їх забаганки панські і охоту до роскоші та вигоди, за для котрої пішли на ласку королівську, на їх зневагу до простого народу, до братчиків, до підданих-селян. Коли він говорить про біду селянську і утиск селян панами, його мова звучить такими сердечними тонами, яких не знайдемо в цілім тогочаснім письменстві. Невважаючи, що вони не були друковані і ширили ся тільки в рукописях, сї писання Вишенського мусїли робити великий вплив на сучасне громадянство.

Православні могли воювати тільки словом; противники могли їх поборювати не тільки словом, бо мали по своїй стороні короля і всяку власть. Король, правительство і пани польські стояли на тім, що православні повинні слухати ся своїх „законних" владиків, і силою власти своєї змушували їх до сього: силоміць відбирали церкви й віддавали у власть владиків-унїатів, помагали владикам карати непослушних священиків, всякі духовні посади давали тільки унїатам, а від православних духовних відбирали, і взагалі тиснули православних як тільки могли. Се почало ся ще перед проголошеннєм унїї, а по її проголошенню йшло де далї то все сильнїйше. З владиків особливо бушував Потій, чоловік розумний, проворний, незвичайно енергічний, а притім суворий, що не вагав ся садити непослушних до вязниць і віддавати на всякі можливі кари. По смерти митрополита Рогози, що не був таким завзятим унїатом (казали про нього, що й помер з журби, православні його прокляли), Потїй настав на митрополії 0599) і. протягом цїлих пятнадцяти лїт нищив православних як тільки міг. Правительство до того підбивав, шляхту польську намовляв, щоб на парафії в в своїх маєтках „презенти" (рекомендації до владики) давали тільки унїатам, а православних священиків силоміць змушували до унїї, відбираючи від них церкви то що.

Православні боронили ся як могли. На сеймах вони старали ся добити ся, щоб владиків унїатів скинено і на будуче церковні посади правительство роздавало тільки православним. Трудна се була справа, бо між сенаторами, що засїдали в верхнїй палаті сеймовій, православних було всього кілька чоловіка—та й ті вимерзли оден за другим, або переходили на католицьку сторону, а в палатї нижній, посольській, де засїдали депутати шляхетські, православних також була незначна меньшість. Але громадянство українське і білоруське справді показало величезну енергію брацтва, міщане, духовенство, шляхта вели агітацію і всїми способами впливали на шляхетські соймики, щоб вибирали депутатів прихильних та вкладали в інструкції для них домагання прав для православних. Зєднали ся для сього з протестантами Поляками і Литвинами, котрих католицтво також почало давити, і використовували кожду нагоду, кожде трудне положеннє правительства, силкуючи ся присилувати його. щоб відступило від унї. Щирого поважання справді варті були сї недобитки шляхетські, що махнувши рукою на ласку королївську і всіх, можних світу сього, боронили завзято своєї справи церковної, котра в їх понятях була справою національною, бо православна церква вважала ся, як ми вже знаємо, підставою цїлого національного житя і здавало ся що з упадком православної церкви впаде до решти все житє національне.

Користаючи з трудного становища правительства, православні депутати (в 1607 р.) вирвали від нього закон, що на будуче владицтва і всякі посади духовні православні будуть роздавати ся тільки православним. Вже помирили ся з тим, що відібрати владицтв від владиків унїятів їм не вдасть ся, і раді були, що на місце уніатів прийдуть православні. Та щож—король Жигимонт, вірний прихильник духовних католицьких, не додержав слова: давши згоду на такий закон, не сповняв його і далі роздавав владицтва самим унїатам, і всякими способами їх підтримував, а православних нагинав під їх власть.

Православні бороли ся. Не признавали владиків-унїатів за своїх пастирів, не приймали священиків, що ті їм надавали. З сього боку Галичина, найбільше виставлена на натиск польський, принаймні мала те щастє, що тутешні обидва владики-львівський і перемишльський, зістали ся при православних; а найгірше було на Побужу і в Холмщинї, бо вони були в руках панів католиків і владиків уніатів. На Волини і в Київщині против владиків уніатів помагали пани православні. Коли король захотів відібрати від православного архимандрита Никифора Тура Печерську лавру—сей найбогатший монастир і взагалі найсильнїйшу твердиню православну, то, київський воєвода Василь-Константин Острозький анї пальцем ворохнув, аби сповнити королівський наказ. Коли ж король післав свого дворянина, щоб силоміць відібрав Печерський монастир від Тура і віддав митрополиту-унЇату, — Туроружною рукою відборонив монастир, обсадивши його воєнним народом, а потім з ріжними „Наливайками", як скаржили ся унїати, оружною силою боронив маєтки печерські, що король хотїв відібрати від нього. Так само відборонено Жидичинський монастир—найбільший з волинських монастирів.

Але страх переймав православних, коли вони думали про будучність. Що буде, як король далї обсаджуватиме всї духовні, посади самими унїатами? Як вимруть ті владики й архимандрити, котрі тримали ся при православній вірі, чи на їх місце прийдуть унїати? Хто ставитиме священиків православних? хто святитиме церкви? Хто боронитиме православних, як вимруть ті вельможі і достойники, які ще зістали ся вірними православній вірі і своїй народности українській? Король всї виднїйші уряди давно давав тільки католикам. На дальші заходи сой-мові все меньше зіставало ся надій, бо шляхта все більше польщила ся і католичила ся, і все меньше могли мати православні своїх заступників не тільки в верхнїй палаті (сенаті), але і в палаті посольській.

Сей перехід українських панів і шляхти на католицтво підтинав в коренї всї надії й рахунки православних. Мелетій Смотрицький (син Герасима, ректора острозького), звісний богослов і письменник, в своїй книзі „Тренос або плач східньої церкви", виданій 1610 р., незвичайно сильними словами малює горе православних з приводу сього явища-зради найвизначнійших родів православних своїй вірі і народности. Без опіки й охорони можних панських і княжих родів не чули себе безпечними і міщанські громади та їх просвітні й національні організації. Берестейське брацтво наприклад король з Потієм, місцевим владикою, розгромили до решти. В Вильнї, найбільшім тодішнім центрі білоруського церковного і культурного житя, силоміць, військом відбирано від православних церкви, розбивано замки й двери й віддавано унїатам. Король під ту пору трапив ся в Вильнї; православні, обступивши його на дорозї, падали з жінками й дітьми на коліна перед ним, просячи, щоб не силувано їх