Читати книгу - "Сицилієць"

166
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 64 65 66 ... 120
Перейти на сторінку:
любила Турі, вона не ревнувала його. Крім хіба що моменту, коли Ла Венера розповіла, що приготувала для нього найкращий свій пиріг із м’ясом кролика та шматками зрілого сиру, густо посипаними перцем, і що Турі їв за п’ятьох і присягнувся, що ніколи нічого смачнішого не куштував. Розділ 15

Навіть на Сицилії, у землі, де чоловіки вбивали один одного з тою ж лютою завзятістю, з якою іспанці б’ють биків, убивче безумство жителів Корлеоне завдавало людям жаху. Супротивні родини винищували одна одну у сварці за одне оливкове дерево, сусіди позбавляли один одного життя за те, що хтось узяв більше води із загального джерела, чоловік міг померти від любові, тобто якщо подивився без поваги на чиюсь дочку чи дружину. Навіть холоднокровних «друзів друзів» не обійшла ця напасть: різні гілки в Корлеоне билися між собою на смерть, аж поки дон Кроче їх не вгамував.

І це в такому місті Стефан Андоліні заслужив прізвисько Fra Diavalo — Брат-диявол.

Дон Кроче викликав його з Корлеоне й проінструктував. Він мав приєднатися до банди Ґільяно, завоювати їхню довіру й лишатися з ними, аж поки дістане нові накази від дона. Тим часом Андоліні має постачати йому інформацію щодо справжньої сили Ґільяно, вірності Пассатемпо й Терранови. Відколи вірність Пішотти запитань не викликала, лишалося тільки зважити слабкості юнака. І ще Андоліні, як випаде нагода, мав убити Ґільяно.

Стефан Андоліні не боявся великого Ґільяно. Він був рудий, а руді — така рідкість для Італії, що він потай вважав, що правила моралі його не обходять. Як гравець в азартні ігри вірить, що система не підведе його, так і Стефан Андоліні вважав, що ніхто не в змозі його обдурити.

Він обрав собі на поміч двох молодих picciotti — юних убивць, які вчились у мафії й сподівалися стати її членами, однак іще не були допущені до цієї честі. Разом вони рушили до гірського лігва Ґільяно з наплічниками та лупарами, і, звісно ж, їх перестрів мандрівний патруль із Пішоттою на чолі.

Пішотта вислухав історію Стефана Андоліні, й оком не змигнувши. Андоліні розповів, що його шукають карабінери та таємна поліція у зв’язку з убивством агітатора-соціаліста в Корлеоне. То була щира правда. Рудий тільки не сказав, що доказів у поліції не було й шукають його хіба що заради допиту, і допит той завдяки впливу дона Кроче мав бути швидше м’який, аніж виснажливий. Ще Андоліні розповів Пішотті, що цих двох, які прийшли з ним, поліція також розшукує як спільників у змові й вбивстві. Це теж була правда. Однак розповідаючи все це, убивця відчув, як у ньому росте занепокоєння. Пішотта дивився на нього як людина, що зустріла когось знайомого чи того, про кого чимало чула.

Андоліні сказав, що прийшов у гори, сподіваючись приєднатися до банди Ґільяно, а тоді виклав козирну карту на стіл. У нього було схвалення самого батька Ґільяно. Він, Стефан Андоліні, був кузен великого дона Віто Корлеоне з Америки. Пішотта кивнув. Рудий вів далі. Дон Віто Корлеоне народився в містечку Корлеоне й мав прізвище Андоліні. Ще юнаком, коли його батька вбили, а на нього самого почали полювати, він утік до Америки, де й став великим Хрещеним батьком. Коли ж повернувся на Сицилію, щоб помститися батьковим убивцям, Стефан Андоліні був одним із його picciotti. Згодом він полетів до дона в Америку по винагороду й там зустрів батька Ґільяно, який клав цеглу для нового маєтку дона на Лонг-Айленді. Вони потоваришували, і, перш ніж рушити в гори, Андоліні зупинявся в Монтелепре, щоб узяти благословення Сальваторе Ґільяно-старшого.

Пішотта замислився, слухаючи цю історію. Він не довіряв цьому прибульцеві — його рудому волоссю, обличчю вбивці. І його picciotti йому не подобалися. Тож довелося говорити за сицилійським звичаєм.

— Я відведу вас до Ґільяно, — мовив Пішотта, — але тримайте свої лупари за спиною, поки він із вами не поговорить. Не знімайте без дозволу.

Стефан Андоліні широко всміхнувся й надзвичайно приязним тоном відповів:

— Я впізнав тебе, Аспану, я тобі довіряю. Зніми лупару з мого плеча, і нехай твої люди зроблять те саме з моїми picciotti. Певен, після розмови з Ґільяно він поверне нам зброю.

— Ми не в’ючні тварини, щоб носити їх за вами, самі несіть, — сказав Пішотта й повів їх через гори до сховища Ґільяно на краю скелі, звідки було видно Монтелепре.

Понад п’ятдесят бандитів розсіялися по всій скелі, чистили зброю, лагодили речі. Ґільяно сидів за столом, дивився вниз у бінокль.

Пішотта заговорив із ним, перш ніж привести новобранців. Він розповів йому все, а тоді додав:

— Турі, мені він здається трохи «цвілим».

Так сицилійці говорили про тих, хто міг донести.

— І тобі здається, що ти його вже бачив? — перепитав Ґільяно.

— Чи то чув про нього, — сказав Пішотта. — Чимось він мені знайомий, але ж руді трапляються нечасто. Я мав би його пам’ятати.

— Ти чув про нього від Ла Венери, — тихо мовив Ґільяно. — Вона називала його Мальпело,[8] не знала, що його звуть Андоліні. Мені теж про нього розповідала. Він приєднався до банди її чоловіка, а місяць потому карабінери влаштували йому засідку й убили. Ла Венера теж йому не довіряла, казала, що він надто хитрий.

До них підійшов Сільвестро.

— Не варто довіряти рудому. Я зустрічав його в штабі в Палермо, він часто бачився наодинці з комендантом карабінерів.

— Спустіться в Монтелепре й приведіть мого батька, — наказав

1 ... 64 65 66 ... 120
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сицилієць», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сицилієць"