Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85"

знаходили сліди. Ми вирішили, що він стежить за табором, намагаючись, як і ми, розібратися, що до чого. Нападати на нас він, однак, не нападав, і ми його не займали, а тільки стали пильніше відбувати свої нічні чергування. Навіть Джіммі не засинав на своїй вахті.

Але тут була одна чудна річ з Елмером. Здавалося б, після тої нагінки, яку дала йому Цяця, він триматиметься від неї подалі. А от кілька разів уранці ми бачили його сліди біля самої Цяці.

Ми вирішили, що це він знишка ховається за Цяцею, щоб з ближчої відстані приглядатися до нашого табору.

Що ж до зимової оселі, то Бен без кінця торочив про неї й майже переконав мене в потребі щось робити. І ось якось раз ми вдвох у супрязі вирушили в ліс, узявши з собою сокиру, пилку й зброю. Джіммі залишився в таборі.

Місце для нашої хатини Бен вибрав чудове. Поруч джерело, з трьох боків від вітру захищають прямовисні схили, навкруги багато дерев, тож не треба буде здалеку тягати дрова.

Проте я все-таки не вірив, що взагалі ми дотягнемо до зими. Я був рішуче певен, що коли тут і буває зима, ми її не діждемося. Адже будь-якого дня ми можемо дійти до компромісу з Цяцею. Але Бен непокоївся, і я знав, що йому відляже на серці, якщо ми почнемо будувати хатину. А робити ж однак було нічого. Я втішав себе думкою, що споруджувати житло — це таки краще, аніж просто лежня справляти.

Ми прихилили зброю до дерева й заходилися працювати. Звалили одне дерево, розпиляли на колоди й уже приглядались до другого, коли раптом я почув ззаду хрускіт чагарника.

Я кинув пилку й випростався — схилом на нас сунув Елмер.

Хапати зброю було пізно. Втікати теж. І взагалі ніякої надії.

Я вереснув, підбіг до найближчого дерева й поліз угору. І в ту ж мить відчув, як війнуло вітром, що його збив Елмер, проносячись піді мною.

Бен відскочив убік і загилив у Елмера сокирою. Удар був міцнющий. Сокира так стукнула об металевий бік, що топорище розлетілося вдрузки.

Елмер ураз розвернувся. Бен спробував підбігти до автомата, але не встиг. Миттю видряпавшись на дерево, він умостився на першій же великій гілляці.

— Як ти там? — гукнув він до мене.

— Нормально! — відповів я.

Елмер стояв між нашими двома деревами й крутив своїм дебелим головищем то в один, то в другий бік, немов зважуючи, за кого першого братися.

Принишкнувши поміж листя, ми не спускали з нього очей.

Елмер, гадав я, хоче відрізати нас від Цяці, а тоді вже розправитися. Але в такому разі дуже дивно, чому він крився за нею, коли підглядав.

Нарешті Елмер вирішив щось і підкотив під моє дерево. Націлившись, він почав металевими щелепами вгризатися у стовбур. Тріски летіли на всі боки, дерево здригалося. Я цупкіше вчепився в гілляку й глянув униз. Дроворуб з Елмера був поганенький, однак раніш чи пізніш він би таки переточив дерево.

Я виліз трохи вище, де більше гілок, і, отже, легше триматися, щоб не впасти.

Досить добре вмостившись, я подивився, що робить Бен, і аж здригнувся, коли не побачив його на дереві. Я озирнувся на всі боки й нарешті помітив, що він, ховаючись від Елмера за стовбуром, тихенько, мов білка, злазить на землю.

Я стежив за ним, затамувавши віддих, готовий попередити, якщо Елмер його викриє, але-той так ревно жував моє дерево, що ні на що інше не зважав.

Бен тим часом спустився вниз і кинувся до зброї. Він схопив обидва автомати, шаснув за третє дерево і звідти пальнув з короткої дистанції. Бронебійні кулі так і лупили по Елмерові; гілля від вибухової хвилі сильно розхитувалось, і я мусив триматися з усіх сил, аби не впасти. Два осколки врізалися в стовбур у мене під самими ногами, інші пролітали поміж гілок, у повітрі кружляло листя й уламки галузок, але мене, на щастя, не зачепило.

Постріли, здавалося, страшенно вразили Елмера. Як тільки Бен почав стріляти, Елмер відскочив футів на п’ятнадцять убік і подерся вгору по схилу, мов кицька, що їй наступили на хвоста. На його лискучій поверхні з’явилось чимало нових заглибин. З одного колеса вибило величеньку шматину металу, і Елмер у русі злегка похитувався. Гнав він так прудко, що не встиг звернути перед одним деревом і врізався просто в прикорень, від чого його футів на десять відкинуло назад. Оскільки він сповзав у наш бік, Бен дав ще одну чергу. Елмер хильнувся таки здорово, але потім вирівнявся, перевалив через пагорб і зник з очей.

Бен вискочив з-за дерева і гукнув до мене:

— Уже все, можеш злазити!

Проте коли я спробував злізти, то побачив, що мене затисло. Моя ліва стопа застрягла між стовбуром і товстою гіллякою і, як я не шарпався, несила було її витягти.

— Що там таке? — спитав Бен. — Тобі сподобалося нагорі?

Я пояснив.

— Добре, зараз полізу й зрубаю цю гілляку, — озвався він дуже охоче.

Він пошукав сокиру, але вона, звичайно, виявилась непридатною: топорище ж розлетілося від удару об Елмера.

Бен, тримаючи в руках металеве вістря, виголосив промову проти підступних витівок долі.

Потім він жбурнув його геть і подерся голіруч на дерево. Протиснувшись повз мене, він сів на тій самій гілляці ближче до краю.

— Я полізу по ній далі й нахилю її, — пояснив він. — Спробуй тоді витягти ногу.

Він і справді поліз убік від стовбура — гілляка погойдувалась, Бен разів зо два мало не впав.

— Що, й тепер не можеш витягти? — спитав він трохи стривожено.

Я відповів, що не можу.

Тоді він відмовився від спроби порятувати мене, сидячи на гілляці, і завис на ній. Перебираючи руками, він посунувся на самий край.

Гілляка тепер більше нахилилася від ваги Бена, і мені здалося, що ногу вже не так затискає. Я навіть зміг трохи ворухнути нею, хоч витягти однак було незмога.

У цю мить унизу щось захрускотіло в кущах. Бен з криком скочив униз і метнувся по зброю.

А гілляку, звісно ж, відкинуло вгору і, саме коли я пробував зворухнутися, ногу затисло під дещо іншим кутом, ще дужче, ніж перше, — я аж зойкнув від болю.

Бен на землі схопив автомат і обернувся лицем до кущів, звідки долинув хрускіт. І раптом з чагарника вискочив не хто інший, як Джіммі у власній персоні — він біг нам на допомогу.

— Щось сталося, хлопці? — закричав він. — Я