Читати книгу - "Пан Халявський"

котрий продавав квитки: «Чи скоро ви нас пустите? Чи довго ще будете мучити нас?»

— Се на вашу волю, — сказав він. — А чого, пане-добродію, вам у театрі нудно?

NB. Він узяв мене, звісно, за особу, бо все величав «пане-добродію».

Я йому пояснив, що мені всі три театри, показані сього вечора, дуже подобались, а найбільше музика й видовище прекрасної статі; та коли те все буде далі, хоч один ще театр, то я не матиму змоги чим платити. З сього слова розговорившись ближче, ми заприятелювали, і він мені сказав, що я надарма брав нові квитки на кожну «дію». NB. Тут він мені розповів, як і що треба називати і як поводитися в театрі.

«Хитре, хитре місто!» — подумав я тихенько.

Слово за словом, ми розговорилися та ще й дуже. Він мені сказав, що він теж з-під нашого українського сонця, родом з Переяслава, вчився в тих же школах, де і я, і знає добре доміне Галушкинського, чув про нашу фамілію і сказав, що то моє щастя, що я попався йому в руки, як землякові, а то інші нагріли б коло мене руки.

Коли ми отак по-дружньому розмовляли, то там, у театрі, музика гриміла жахливо, і опрочі, себто глядачі, слухаючи акторників, котрих я перше, не знаючи, називав «комедниками», плескали в долоні без тями…

«Хитре місто! Нема чого казати, — думав я. — Нема того, щоб приїжджому чоловікові все розповісти й пояснити, а тим і вдержати його від розкоші платити за квиточки на кожний театр. Якби такий театр був у нас, у Хоролі, і приїхали б до нас з петербурзьких місць гості, я б усе їм пояснив і не дав би їм зайве витрачатися. Хитре місто! Та далі вже не обдурите».

Наприкінці бесіди нашої приятель мій, Марко… От по батькові забув; а чи не Петрович? Ну, та бог з ним! Який був, такий і був; може, й тепер є — так ото він порадив мені щодня приходити в театри: тут, мовляв, окрім того що надивишся, та ще й можна багато чого перейняти. До того ж дав мені квиточка на завтра, сказавши, що буде пречудова штука: цариця Дідона та опера. Я обіцяв прийти; з тим і пішов собі.

Коли, прийшовши додому, розповів про все, що сталося зо мною, Кузьмі, так він аж нестямився спересердя — і всіх акторників та всіх глядачів, окрім мене, геть усіх лаяв туляками, братами, дядьками й навіть батьками того хазяїна, що нас пригощав у Тулі.

Проте я довго не міг заснути. Все мені ввижалася прекрасна стать, що була зо мною в театрах. Ху! Та й красуні ж! І відкіля їх стільки навезено сюди?..

Ранок я провів, милуючись річкою, і до обіду не сходив з місця. Милуюсь і не намилуюся! Мене захоплювала одна думка: а що, якби така річка та в нас у Хоролі? Скільки б добра з неї можна було зробити? Млини чудові, ґуральні прехороші! А тут вона марно тече.

Признаюся, театри мене захопили, і я пішов туди раніше. Я вже все знав: увійшов бадьоро й сміливо, вклонився привітно на всі сторони, до верхніх і нижніх дам, знавши, що все то були особи. І що ж? Повірите? — а будь я гунстват, якщо брешу! хоч би хто-небудь кивнув хоч трохи головою або зробив подригуса ногою! А щоб ото сказати: «Здорові, мовляв, були, ласкаво, мовляв, просимо!» — так про це ніхто й не подумав. Ото місто! От вона, та столиця! Ось де вся політика мала б бути! О, хай би подивилися вони, я вже не кажу про Хорол, а їдьте навіть у Кобеляки… так що ж думаєте — отак нічого? Насухо вас приймуть? Ні, батеньку! Там замучать вас ласками й набриднуть вам привітаннями, однаково чи знають вони вас, чи не знають. Таж воно різниця: Петербург і Кобеляки!

Облишивши все, я сів, як кажуть у Петербурзі, негляже ні на що, й, за порадою вчорашнього приятеля, що казав мені нічим не цікавитись і нічого не слухати, окрім акторників, я так і зробив. Хоч як ревіла музика, хоч як напинав на престрашному басі якийсь штукар, та я і не глянув на них, і хоч смішно було, просто несила дивитися на сю потвору-баса і як штукар у рукавичці підохочував його ревти, та я одвернувся від нього в інший бік і зберігав свою пасію.

Проте почався вже й театр. Ото театр так театр, — я вам скажу! Сього разу я не був йолопом, як учора; я, за порадою мого приятеля, дивився й цікавився тільки тим, за що гроші заплатив, себто театром; і, правду кажучи, було чим цікавитися й нареготатися.

Се був не просто театр, а історія: не вмію вам сказати, чи вигадана вона, чи справжня. А тільки вийшла до нас перед очі сама Дідона… Ху! Жінка прегарна, огрядна! Та й прикраси ж на ній, чудо! Ся жінка візьми та й розкажи всім, при всіх, що вона закохана, — як то кажуть, по саму зав'язку, — в якогось Енея; він, звісно, сказати б, молодець, та не більше, як прудиус, так собі, жевжик; і я запримітив, що він… так ото, а не те, щоб женитися. А надарма. І я, і всякий порадив би йому: одно те, що на ній прикрас і багательства всякого стільки, що було б чим вік прожити. Так ні ж! Треба, бачите, йому кудись поїхати. Може, була інша пані-добродійка, ну, тоді можна вибачити. І треба ж як на те, щоб у сю жінку, Дідону, не знаю далі, як звали її, та закохався… ну просто потвора! Мурза! Арап! Та ще як закохався? Так на ніж і лізе! Як ото почне він розписувати свої люті пристрасті отут при всіх, при нас… Так я і качаюся від сміху!.. Не видержить ніхто, так смішно вдавали, себто комедію пускали,