Читати книгу - "Донор для небіжчика"

нього нахлинуло — чітко до найдрібніших деталей. Він наче знову опинився в автобусі, що їде о третій годині дня маршрутом номер одинадцять.

Пасажирів у автобусі було небагато. Гера сидів біля вікна, дивлячись на залиті сонцем вулиці й навколишні будинки. Він думав про майбутню поїздку в Ригу. Починав шкодувати, що дізнався про плани щодо неї заздалегідь… задовго наперед. Досі найдовшою самостійною мандрівкою в його житті була лише можливість проїхатися самому міжміським автобусом зі Львова до Тернополя, де його зустрічали батьки. Дехто з його ровесників уже встиг об’їхати півкраїни самостійно чи в компанії однолітків.

Він вкотре уявляв, як це буде грандіозно відчути себе справді дорослим, коли потяг, вагон і перон вокзалу зрушаться з місця, залишаючи маму з батьком десь там, у минулому, за тією межею, з якої починається новий етап… Так, правильно, новий етап життя — тоді йому вже виповниться шістнадцять, і він отримає паспорт. Картина прощання з батьками повторювалася в його уяві стільки разів, що Гера почав ставитися до неї як до реального спогаду. А коли через дванадцять хвилин його потяг минає темну гору Високого Замку, він піде в тамбур, щоб викурити першу в цій довгоочікуваній подорожі…

І раптом йому стало жахливо страшно… Щось усередині заволало про необхідність вийти з автобуса… негайно!

Найближча зупинка була через три квартали, і Гера, підкоряючи цьому раптовому імпульсу, вирішив заздалегідь добратися до дверей, щоб одразу вискочити на вулицю.

Він повернувся до жінки, яка сиділа поруч, щоб вийти, але, підвівшись із крісла, відразу опустився назад — жінка з жахом роздивлялася свої руки. Вони виглядали так, немов по них копошилися хробаки. Шкіра на них зморщилася, ніби їх щойно витягли з гарячої води.

«Що це?.. — розгублено бурмотіла жінка. — О Боже мій! Що з ними? — вона звернулася до Гери з благанням в очах. — Щось із моїми руками… Хлопче, допоможи мені… Хлопчику!..»

Його цілком поглинув липкий жах; здавалося, тіло занурилося вище голови в якусь прозору в’язку субстанцію. Він не міг поворухнутися, не міг видавити із себе жодного звуку.

«Допоможи мені, хлопчику!.. — уже волала жінка. — ДОПОМОЖИ! МОЇ РУКИ!!!»

Його сорочка моментально змокріла. Але краєм ока Гера помітив, що ніхто з пасажирів не дивиться в їхній бік. Вони з жінкою немов опинилися в іншому вимірі… Ось молода мама підтримує маленьку дівчинку, яка тягнеться до вікна… Двоє чоловіків у військовій формі обговорюють щось між собою… Хлопець років двадцяти… Кондуктор, який утомлено бреде проходом між кріслами…

Їм усім було абсолютно байдуже, вони нічого не зауважували, вони здавалися запрограмованими зомбі, зосередженими лише на собі.

Хлопчику!.. Допоможи… Мої руки!..

Голосіння жінки перейшло в пронизливий вереск.

Гера бачив, як її руки міняються, розбухають, покриваються темними лілово-червоними плямами.

Хлоопччикку!.. Допоможиии!..

Гера продовжував спостерігати: тепер це була вже не «п’ятірня троля» з чорними нігтями — руки жінки різко зменшилися в обсязі, здавалося, шкіра на них спочатку прив’яла, потім, жовтіючи, зморщилася й затвердла, обтягаючи кістки… Це були вже не руки, а якісь скорчені пташині лапи з вузлуватими пальцями-пазурами. Жінки, втім, теж більше не було. На її місці сиділа висушена, як мумія, істота, схожа на гігантського павука, і хрипло сміялася. Голос її був жахливо скрипучий.

Гера розумів, що ще трохи, і він закричить. Його рот уже відкрився, повітря наповнило легені, але… він не проронив ані звуку…

«Хххррх-хх!..» — видала істота, зловісно посміхаючись і показуючи темно-коричневі зуби, схожі на сучки обгорілого дерева. І потягнулася до шиї хлопчика, що сидів попереду. Лапи монстра обхопили його голову і шарпнули вгору. Голова хлопчика відокремилася від тіла, наче в поламаної ляльки; тільки між плечима залишився стирчати білий хребет; кров із величезної рваної рани залила комір яскраво-блакитної сорочки…

Голова хлопчика, яку монстр тепер тримав однією рукою за волосся, повернулася, як дзига, навколо своєї осі й зупинилася, загостреним восковим носом указуючи на Геру, немов стрілка компаса. Гера неймовірно реально відчував, як кров із розірваної шиї теплим бульйоном ллється йому на коліна.

Безголове тіло хлопчика смикнулося, як від електричного удару. Його голова, повернута обличчям до Гери, байдуже бовталася в лапі чудовиська, що, здавалося, скам’яніло остаточно й наче виконувало функції гротескної вішалки.

Раптом бліді повіки хлопчика здригнулися, й очі широко відкрилися, зустрівшись поглядом із Герою. У них корчилися безмежний жах і благання.

«Це він! — закричала голова хлопчика голосом Гери. — Це він!.. Він наближається!.. Він прийде за тобою!.. Частина тебе вже знає… ЗНАЄ, коли це трапиться!..»

(частина мене вже знає, коли це…)

І раптом закричав сам Гера.

Салон автобуса замерехтів перед його очима… і він зрозумів, що стоїть, застрягши між колінами жінки похилого віку і спинкою переднього сидіння, де сидить і посміхається хлопчик, з головою на плечах.

Насправді він не кричав, а тільки випускав широкий потік повітря через відкритий рот, немов астматик.