Читати книгу - "Золотий маг. Книга 1. Зерно"

привіз. Мені б бочку такого, я був би щасливий. Сигари гарно пахнуть, але сьогодні не буду. Завтра зранку із задоволенням спробую. А це що за штука, яку ти запальничкою назвав?

— Розкажи, як ти вогонь розпалюєш? — запитав Нік.

— Так, як усі. Є трут і кресало. Стукнув кресалом об ніж чи камінь та й запалюй трут. — відповів маг, крутячи в руках запальничку.

— Ну, щоб довго тобі не пояснювати, вважай, що це кресало в такій маленькій коробочці. — Нік забрав у Магістра запальничку, відкинув кришку і крутнув коліщатко. З’явилося полум’я. Маг спостерігав за цим, як за дивом. Учень погасив вогник, показав ще раз, як все треба робити, та віддав запальничку. — А тепер сам спробуй. Ну ось, чудово в тебе виходить і не треба мучитися. Але, будь ласка, старайся, щоб сторонні не бачили.

— Оце так диво! Зручна штучка. А в дорозі яка корисна! Крутнув — є вогонь. Це ти молодець, що привіз.

— Це ще не все, — сказав Нік і подивився на Зонколана. Схоже на дитяче обличчя велетня світилося від задоволення.

— Ліна сказала, що ти дуже любиш усякі залізяки, якими людей вбивають. Тож я тобі таку одну привіз, — сказав гість і дістав меч, який він купив як подарунок. Це був бездоганний самурайський меч. За нього він виклав величезні гроші, але так просила Ліна. Меч зробили в Японії. Майстер, який його виготовив, вважався одним із кращих в країні.

Зонколан взяв меч, витяг його з піхов і довго розглядав поглядом знавця. Змахнув ним кілька разів у повітрі і посмішка зникла у нього з обличчя. Меч здавався довгим ножем в руках цього велетня.

— Навіть не знаю. Спасибі, звичайно, але це зовсім не меч. Тонкий, легкий, маленький. Гарний, звісно, візерунок на ньому вибитий хороший, але як меч слабий, — розчаровано сказав маг.

— Ти поспішаєш із висновками. Звичайно, у твоїх величезних руках він виглядає як іграшка, але невже ти думаєш, що я тягнув би в таку далечінь поганий подарунок. Та ще й головному магу клану, — спокійно сказав Нік і взяв у нього меч. — Це один із кращих мечів. Називається «катана».

Нік взяв зі столу тонку серветку з тканини та підкинув у повітря. Змахнувши мечем, він розрізав її у польоті. Краєм ока він помітив здивування і схвалення на обличчі мага, але вирішив продовжити демонстрацію можливостей меча. Насилу піднявши важкий дерев’яний стілець, він поставив його на стіл. Не давши Зонколану завадити йому, різко зверху вниз змахнув мечем — на стіл впали дві половини стільця. Це далося йому нелегко, але кілька годин тренувань на Землі не пройшли даремно.

Вдоволено розглядаючи здивоване обличчя мага, він простягнув йому меча.

— Ну що, береш, або я його собі залишу? — з викликом запитав Нік. Не встиг він договорити, як Зонколан вирвав у нього з руки меч та притиснув до себе, як дитину. — До речі, обладунки він теж добре рубає. Треба буде спробувати.

— Вибач. Я зрозумів. Дякую. Ти… Ти… Просто порадував мене… Все, що я люблю найбільше, — заїкаючись від хвилювання, сказав Магістр.

— Це заслуга Ліни, а не моя. Мабуть, вона добре тебе знає. Знає, чим тобі догодити. Я тільки обирав. Правда, найкраще, — задоволений і схвильований він сів за стіл доїдати вечерю.

Вранці Ніка розбудив стукіт у двері та гучний голос Зонколана. Щоб зупинити цю страшну симфонію, йому довелося зізнатися, що він уже прокинувся, і пообіцяти швидко приєднатися до мага. Той вже сидів за столом та, смакуючи, знищував запаси, які їм залишили доглядачі. Нік був ще сонним, їсти не хотів, але трохи перекусив, щоб скласти компанію Магістру. Швидко розправившись із їжею, маг потягнув учня з дому на прогулянку, щоб поговорити. З собою він захопив сигари і меч.

— А меч ти навіщо взяв? Нам щось загрожує тут? — сонно запитав Нік. Він би ще із задоволенням годинку-другу повалявся б у ліжку, але велетень, як дитина, радів сонячному ранку та подарункам. А це вимагало присутність глядачів та співучасників.

— Та ні! Що нам може тут загрожувати, крім мене самого. Просто вирішив трохи позайматися з мечем та подивитися, який він у справі, — весело відповів Зонколан.

Нік нікуди не поспішав, незважаючи на нетерпіння мага, вирішив оглянути будинок та околиці. Дім був добротним, хоча й не дуже великим. До замку, звичайно, він не дотягував (навіть маленького), але був зроблений на совість, з можливістю витримати невелику облогу. Стіни були товстими, вікна вузькими, а збоку була невелика башточка з оглядовим майданчиком, обладнаним для стрільби. Простір перед будинком був відкритим, так що б ворог не міг спокійно підійти ближче. Ліворуч озеро, що впритул підходило до будівлі, а з правої сторони глуха стіна без вікон. Тож виходила невеличка фортеця. Водоймище було невелике, але гарне і мальовниче, неначе велику лісову галявину в глибині хащі залили водою. Ліс оточував озеро, тільки збоку будинку був невеликий вільний простір. Нік дивився на тиху водну гладь та не міг відірватися.

— Ніку, ну що ти закляк? Озера ніколи не бачив? — Зонколан не витримав і потягнув учня за собою в ліс.

З іншого боку будинку починалася стежка, що тікала до лісу, по якій вони пішли на прогулянку. Йти було недалеко, вже через хвилин п’ять вони вийшли на галявину, в центрі якої стояла гарна дерев’яна альтанка. Нік із задоволенням всівся на теплий стілець, який був там, і став спостерігати за вправами Магістра. Одразу було видно, що маг відмінно володіє мечем. І хоч деякий час він звикав до нової незнайомої зброї, але потім почав виробляти з ним просто дивовижні рухи. Нік таке бачив тільки в фільмах про самураїв або в цирку на виставах. Але якщо там просто були красиві трюки,