Читати книгу - "Помста професора Моріарті"

class="book">— Бачу з вашого вигляду. Ви маєте вигляд чоловіка, про якого добре піклуються. Закладаюся, що ви зайняли міцну позицію.

— Так.

— Добре, добре… — Холмс узявся набивати свою люльку. — Певен, ви не заперечуватимете проти отруйного впливу нікотину? — всміхнувся він.

— Та звісно, що ні. Я й сам належу до прихильників заспокійливих властивостей тютюну. — Кроу теж дістав люльку й наслідував великого детектива.

— Чудово. — Холмс підніс до люльки вогонь і з задоволеним виглядом пихкав, випускаючи хмари диму. — Кращого друга, ніж Ватсон, годі шукати, але він так часто нагадує мені про мої слабкості… Хоча, слід сказати, має рацію.

— Хотілося б зустрітись із доктором Ватсоном, — мовив Кроу.

— Ні, ні, — похитав головою Холмс. — Цього не буде. Є речі, яких я не допущу. Йому не слід знати про наші зустрічі, особливо — про наші наміри. Хай краще не знає, що Моріарті живий.

— А де він тепер?

— Коли б я знав!.. — Холмс на хвилину замислився. — Ви маєте на увазі Ватсона, так?

— Звичайно.

— Я подумав, що ви запитуєте про Моріарті. Ватсона я знову послав до Корнуолу. Найближчим часом мені теж доведеться туди поїхати, а то ще не доживу побачити, чим усе скінчиться. Я, здається, казав вам, що Мур Агар наполягає, щоб я відпочив.

— У такому разі, чом би вам не поїхати?

— Я випрохав ще трохи часу — треба замовити деякі книжки й зробити виписки у Британському музеї. Невинні хитрощі, але Ватсону відомо, що я цікавлюсь корнуельською мовою і маю намір з часом опублікувати присвячену їй працю. Це заспокоїть Ватсона й відверне його увагу. Ну, а тепер, Кроу, ви готові до подорожі?

— Подорожі? Але куди?

— До Парижа. Куди ж іще, мій любий друже! Ми з вами знаємо, що Моріарті повернувся до своїх старих розваг. Переконані, що він доклав рук до корнгілських подій і вбивства старого Боултона. Знаємо і те, що він не зводив ока з вас, Кроу, і ви мало не потерпіли від цього. І все ж, єдине, чого ми абсолютно певні, — це те, що Гризомбр зустрічався з Морнінгдейлом.

— Ваша правда.

— Ви згодні зі мною, що Морнінгдейл — це Моріарті?

— Яв цьому певний.

— Ми маємо словесний портрет Морнінгдейла, але нічого більше. Він не міг перебувати в готелі «Крійон» увесь час, поки жив у Парижі. Його мусив хтось бачити, навіть розмовляти з ним. А ми мусимо поговорити з цими людьми, Кроу.

Ця проста логіка полонила Кроу. Холмс, звичайно, мав рацію. Ключі до розгадки могли бути лише в Парижі.

Готель «Ленгем», чудова готична споруда на однойменній площі, по сусідству з відомою церквою Всіх Святих, займав цілий акр землі, мав понад шістсот кімнат і можливість нагодувати водночас дві тисячі чоловік. У ньому полюбляли зупинятись американці, отже персонал умів обслуговувати іноземців, і Санчіонаре не відчував жодних незручностей.

Хвилювало лише те, чи не сталося змін у планах колег, бо на вокзалі його ніхто не зустрів, хоча про свій приїзд він телеграфував. Хвилювання розвіялося, коли, під час реєстрації у головному вестибюлі, йому вручили цидулку від Гризомбра й Шляйфштайна, написану на бланку готелю й підписану за обох Гризомбром. Йому радили влаштуватися, добре відпочити після важкої дороги й ні про що не думати. Писали, що все підготують і відразу ж зв'яжуться з ним.

Санчіонаре хотів би знати, чи встигне до того довідатися, де мешкають містер Джошуа Сміт і його дочка. Образлива поведінка цих двох людей дошкуляла, і він думав про це до кінця подорожі. Щоб уникнути зустрічі з ними, поводив себе дуже обережно, навіть зупинився на ніч у Парижі, щоб не прибути одночасно з ними на узбережжя й не пливти одним пароплавом до Англії.

Оселившись у розкішних кімнатах, замовлених для нього, Санчіонаре вирішив дати Смітам спокій, принаймні доки зустрінеться з французом та німцем.

Відіславши хлопця, який чемно запитав, чи не треба розпакувати валізи, Санчіонаре взявся до цього сам. Він не любив, щоб сторонні порпались у його білизні. В Римі це могли робити Бенно та Джузеппе, іноді Адела. А тут він упорається й сам.

Він переніс валізи до спальні й заходився виймати сорочки, комірці та інші речі. Акуратно повісивши сорочки в шафу й повернувшись по штани, Санчіонаре відчув, що під одягом лежить щось тверде. Здивований, він засунув руку глибше й намацав пальцями пакет.

Розгорнувши тонкий папір, Санчіонаре мало не сахнувся. У пакеті були три разки з'єднаних срібними ланцюжками рубінів та смарагдів, а також рубінова підвіска — намисто Карлотти, таке жадане в перший вечір його неспокійної подорожі. Випадково глянувши у високе дзеркало, він ледве впізнав себе — звідти на нього збентежено дивився дебелий блідий чоловік, який тримав у тремких пальцях разок чудового намиста.

Санчіонаре блимнув на намисто, потім знову в дзеркало. Сон? Та ні. Коштовності в його руках були цілком реальні. Він бачив їх зблизька ще в вагоні-ресторані, до того ж надто багато коштовностей перебуло в його руках, щоб він міг помилитися. Але як? Чому? Ключ од валізи був увесь час у нього… Бенно? Це найбільш вірогідно. Бенно, всупереч його настановам, міг украсти намисто, перш ніж прибули до Парижа. Міг мати запасний ключ, отже, покласти намисто до шефової валізи. Що це — сюрприз? Чи необдуманий акт помсти? Лишалось тільки здогадуватися, бо Бенно вже був десь у дорозі до Рима.

Не випускаючи намиста з рук, Санчіонаре сів на ліжко. Тримати в себе таку річ було небезпечно, але вона видавалась надто коштовною, щоб її позбутись.

Санчіонаре міркував: якби Сміти помітили зникнення намиста до Парижа, його напевно затримали б у Франції, а якби похопилися пізніше, допитали б у порту чи в Лондоні.

Чи згадував він у розмові зі Смітами назву готелю? Здається, ні. Отож почекає добу, можливо, навіть трохи більше. Якщо за цей час Гризомбр і Шляйфштайн не з'являться — майне додому, з намистом. Принаймні поїздка не буде марною. Але залишатися