Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

Санчо.— Якби то були розбійники, вони б не зоставили грошей.

— Правда твоя, Санчо,— погодився Дон Кіхот.— Отут уже я й сам не знаю, що про сю оказію думати... Зажди лишень, а чи не знайдемо ми в сьому записничку якої ознаки, що нас на слід наведе і розкриє таємницю, яка нас цікавить.

Розгорнувши книжчину, він натрапив там першим ділом на сонет, написаний хоч і начорно, зате дуже розбірним письмом, і зачитав його вголос, щоб і Санчо почув. Ось що в тому сонеті говорилось:

Чи то в Амура мало розуміння,

Чи він жорстокий без кінця і краю,

Чи я, мабуть, ніколи не вгадаю

Причин мого жалю, мого боління.

Ні, бо Амур, а не земне створіння,

Він мудрий і благий, я добре знаю;

То чом же я так солодко страждаю,

З чийого невідпорного веління?

Чи, може, ви, Філідо, в цьому винні?

Так ні — добро одвіку злу вороже,

І не від неба іспит цей великий.

Я чую, скоро буду в домовині,

Бо хто причини мук знайти не може,

Яким же чудом відшукає ліки? [133]

— Із сієї вірші,— сказав Санчо,— дізнаєшся не гурт. Хтось нахваляється на якусь хвалиду, а за що і про що — невідомо.

— Яку ти бачиш хвалиду? — перепитав Дон Кіхот.

— Та ви ж самі, ваша милость, ту хвалиду вичитували,— сказав Санчо.

— А, ти хочеш сказати Філіда,— здогадався Дон Кіхот.— Так, очевидно, звати даму, на яку скаржиться автор сього сонету, а з нього, бачиться, неабиякий поет, або я зовсім не розуміюсь на мистецтві.

— Як же це? — спитав Санчо.— Виходить, ваша милость і віршування тямить?

— І тямлю більше, ніж ти думаєш,— відповів Дон Кіхот,— я доведу це тобі, як напишу листа до володарки моєї Дульсінеї Тобоської; він у мене буде в віршах з початку до кінця. Чиню тобі відомо, друже, що в давнину всі мандровані рицарі (чи в кожнім разі більша їх частина) були незгіршими поетами й музиками; сі два таланти чи, ліпше сказати, обдарування властиві передовсім мандрованим закоханцям. Щоправда, в піснях давніх рицарів ми знаходимо більше почуття й надиху поетичного, аніж правдивої майстерності.

— Ануте, пане,— попрохав Санчо,— почитайте ще, може, там буде щось цікаве.

Дон Кіхот перегорнув сторінку і сказав:

— Далі йде проза, лист якийсь, чи що.

— Канцелярський, певне? — спитав Санчо.

— Та ні,— відповів Дон Кіхот,— судячи з початку, нібито любовний.

— То читайте його, пане, вголос,— знов попрохав Санчо,— я страх як люблю всякі такі любовні штучки.

— Зроблю так з дорогою душею,— сказав Дон Кіхот і голосно, як просив його джура, почав читати ось яке послання:

"Твоя лицемірна обітниця і моя очевидна недоля завели мене в нетрі, звідки до твого слуху швидше долине вістка про смерть мою, ніж слово моєї скарги. Ти, невдячнице, відкинулась від мене, пригорнулась до іншого, що, може, й багатший за мене, але не варт-ніший: якби ж то чеснота в нас над марні скарби шанувалась, не заздрив би я чужому щастю й не оплакував би власного безталання. Що спорудила твоя врода, те зруйнували твої вчинки: дивлячись на першу, я мав тебе за янгола, поглядаючи на другі, вбачаю в тобі лише жінку. Живи в упокої, причиннице тривоги моєї, і нехай небо навіки закриє од очей твоїх зради малжонка твого, щоб ти не каялась у тому, що єси зробила, а мені щоб не довелось діждати помсти, якої я не прагну".

Дочитавши листа, Дон Кіхот промовив:

— З цього листа, як і з тих віршів, небагато чого дізнатись можемо; ясно тільки, що писав їх якийся згордований коханець.

Він перегорнув таким чином мало не всю книжечку і знайшов у ній ще всякі вірші та послання, хоч і не міг деяких до ладу відчитати: були там усе жалі, плачі та докори, радощі й горе, милування й гордування, палкі захвати й гіркі сльози. Поки ж Дон Кіхот того записника розглядав, Санчо порався коло баула: кожен закапелочок у ньому і в подушці сідельній перетрусив, перешукав і переглянув, де яке було шво, все порозпорював, де який кутасик шерстяний — усе розтіпав і розпорпав, [134] щоб, крий Боже, ніде ніщо не сховалось і. не зосталось через його недбальство,— таку жадобу розбудили в ньому ті золотії круглячки, що він знайшов (грошинок, мабуть, зо сто). І хоч він більше вже нічого не витрусив, йому здавалось, що й те гойдання на ковдрі, і той блювотний бальзам, і кийове благословення, і погоничеві товченики, і загублені сакви, і здертий кобеняк, і голод і спрага, і всі труднощі, яких він зазнав, служачи своєму доброму панові,— все це було недарма і окупилось тепер сторицею, як йому відступлено з ласки цю знахідку.

А Рицареві Сумного Образу все кортіло дізнатися, кому ж той баул міг належати. Сонет і послання, золото й тонка білизна