Читати книгу - "Морська чайка"

винним у тому горі, що спіткало моряка. Щоб заспокоїти самого себе, я сказав:

— На кораблях плаватиме. Він же всі моря й океапи пройшов…

Всі весело розсміялись.

Жорка-одесит тим часом вибрався на кручу, зупинився на хвилину біля пожовклого каштана. Підкинув сердито вгору кашкета, зиркпув на море, повільно повернувся і зник з очей. А ми знову сиділи і думали кожен своє. Раптом Коська згадав:

— А вже ж у школу он скоро…

Ми переглянулись. Справді, вже недовго лишилося нам байдикувати біля моря. І я раптом відчув, що скучив за школою, що вже й сьогодні був би радий переступити її поріг.

Санка перелякалась:

— Ой! А в мене ж ще немає жодного підручника. Виявилось, що про підручники ніхто з нас за все літо й не подумав.

— Гайда в місто, в книжкову крамницю, — запропонував Славко.

І всім та думка припала до вподоби.

Випереджаючи один одного, ми піднімаємось до пожовклого каштана, мчимо стежинкою повз будинок відпочинку, проскакуємо через ворота повз діда Беззубку. Дід навіть не підвів на нас очей, він сидів сумний, повісивши мало не до колін свого синього, як перестиглий баклажан, носа. Видно, таки той ніс не побіліє в цього вже до самої смерті. Може, саме це й смутить діда?

Потім ми виходимо в широкий степ, прямуємо понад морем до міста, яке ховається там, за темніючою смужкою низькорослих акацій. З степу подихає гарячий вітер, доносить приємний запах пшениці та полину, непомітно жене у вишині кучугури білих, пухнастих хмар. По дорозі снують смугасті ховрашки, бігають тонконогі чубаті посмітюхи. Десь у степу, там, де безладно розкидані купи соломи, деруть невгамовні деркачі.

Ми йдемо і йдемо і зовсім не стомлюємось. Ні, таки чудово, невимовно чудово жити на світі, особливо коли праворуч від тебе без кінця-краю синіє безмежне ласкаве море, ліворуч такий же безмежний і широкий, як море, виповнений золотою стернею, пахучий степ, а над тобою таке високе, таке прекрасне, таке ніжне і співуче літнє небо. То дуже добре, що все це є, що є й ти сам на цьому великому і красивому світі, і ще добре, що ти невтомний, що ти знаєш, куди йдеш, за чим ідеш і чого ти прагнеш. З моря повільно, переборюючи зустрічні пориви вітру пливе табун морських чайок. Вони ніби й не змахують крилами, а летять супроти вітру. В мене здригнулося серце. Може, серед них і моя чайка?

З моря чайки повернули в степ, потім, ніби роздумавши, полетіли нам назустріч. Я аж спинився, задер вгору голову, дивився на них. І мені здалося, що чайки, порівнявшись з нами, на хвилину затримали свій літ, розпізнавали мене серед хлопців та дівчаток. А один з птахів шугонув униз, ніби привітався зі мною, а потім стрілою злетів угору і загубився серед гурту. Я не сумнівався — то була моя чайка, то вона привіталась зі мною. Тим більше, що це зрозуміли і всі мої друзі, загукали в один голос:

— ДанькоІ Бачив свою чайку? То вона з тобою віталась.

Постоявши, рушили в дорогу. Тільки я не мав сили відвести очей від того чаїного табунця. Мені самому захотілося мати крила, злетіти над землею, піднестися над морем і ніколи з ним не розлучатись, бо я відчував, що назавжди, на все своє життя полюбив його, полюбив усією душею, всім серцем і всіма почуттями, полюбив так, як любив ще ясне сонце, свою маму і весь неозорий сонячний світ.

На тому й закінчилась історія моєї морської чайки. Зараз я далеко від моря, далеко від своїх друзів, від дідуся та бабусі. Але і море, і безмежний степ, і безліч, безліч морських чайок кожної ночі приходять в мою кімнату, сняться мені і кличуть-зовуть до себе. Кожного ранку я прокидаюсь весь збуджений, радісний, веселий. І відразу ж згадую море, хатинку над морем і дідуся, який сміливо спрямовує свою моторну проти сердитих, мов гори, високих хвиль. Згадую свою бабусю, яка безперервно розмовляє зі своїм лінивим котом Гладуном, і так мені хочеться пригорнутись до неї, відчути на своїй голові її сухеньку теплу руку. А ще я завжди пам'ятаю свою морську чайку. Де вона? Над якими хвилями, над якими морями літає? Чи згадує про мене, чи вже давно забула про того, хто, недосипаючи солодких райків, ловив їй бичків та носив на горище?

Хтозна, може, й забула, а може, й пам'ятає. Але я її ніколи не забуду. Я ніколи не забуду тих днів, коли ми з дідусем вибирали з «казанів» дрібненьку кільку, коли наповнювали глибокі баркаси срібною рибою.

Поснідавши, я поспішаю до школи. Там у нас є чудова майстерня. Тут ми вивчаємо мотори, навчаємось виточувати на верстатах різні речі, пробуємо столярувати. Мені дуже хочеться якнайшвидше вивчити мотор та навчитися ним управляти. Бо скоро настане літо, і я знову поїду до дідуся, на море. І от тільки уявіть собі — вийдемо з дідусем у морську синь, сяду я біля мотора, візьму в руки кермо і поведу моторну по морю. Прямо туди, де небо сходиться з водою, куди пролягла безмежна сонячна доріжка.

А коли виросту, а дідусь стане зовсім-зовсім старенький — то я заміню його на рибальському баркасі і так само, як він, возитиму щоденно на риббазу переповнені засіки срібнобокої скумбрії та кефалі. А вгорі шугатимуть невгамовні морські чайки. Вони вітатимуть мене світанками, вони прощатимуться зі мною пізніми вечорами. І, може, серед них буде і моя, незабутня, найдорожча моєму серцю морська чайка, що невідступно живе в моїй пам'яті і владно кличе до моря, у незміряні морські простори.

Так, я ще прийду до тебе, моє безмежне море!

Оглавление МОРСЬКА ЧАЙКА   А ЩЕ Й МОРЯЧОК!   ТАК ОСЬ ВОНО — МОРЕ!