Читати книгу - "Сатирикон-XXI (збірка)"

над двома людьми: над тією, що його носила, і над тим, хто на нього… Ну, ми з вами розуміємо, про що ходить… — Пан Юзьо підморгнув тобі й знову зник поміж шафами.

— А ось прошу подивитися ще й на таке! — Вже за кілька секунд він акуратно вийняв із твоїх рук штатив із пробірками й поставив просто перед носом іще один, у якому пробірки стояли незакорковані. — Тут у мене зберігаються нігті. Переважно нігті з рук, хоча є й із ніг. Ось ці на сьогодні найдорожчі, — Він потрусив перед твоїми очима пробірку, у глибині якої червоненькими серпиками лежало кілька обрізків жіночих нігтів, міліметрів по п’ять-шість завширшки. — То є нігті нашої головної опозиціонерки. Про них, щоправда, досі ніхто не запитував, але я певен, що й на них настане час. Обережно, не пораньтеся! — Попередив він, спостерігши, що ти намагаєшся висипати з пробірки один обрізочок собі на долоню. — Нігті мають свою енергетику, відмінну від енергетики волосся!

Його балаканина дедалі більше починала скидатися на якусь науково-популярну лекцію. Але якщо він і справді каже правду? Ти перевів погляд на пузату колбу, яку він діставав із полиці в шафі. Колба була заткнута масивним гумовим корком, у кількох місцях перев’язана дротом, а всередині, за склом, повільно клубочилась якась рожевувата піна.

— То є, прошу пана, унікальна речовина, — Пан Юзьо, коли хвилювався, починав розмовляти більш по-галицьки. — То є слина іще однієї визначної опозиціонерки. Ви думаєте, мені було легко її здобути? мусив наймати хлопців. Коли пані Н. Приїздила до Львова на зустрічі з виборцями, хлопці замаскували пробірку під мікрофон однієї нашої радіостанції й установили його на трибуну, звідки пані мала промовляти. І так ото трохи накапало, як видите… Як бачите. Добре, що я одразу вжив пробірку з термостійкого скла. Оно дивіт, дивіт си, що вона виробляє! — Він показав колбу, у якій рожевувата піна здіймалася, намагаючись по стінці підібратися до горла, і вже майже сягала корка. — Надзвичайно активна й агресивна речовина. І, до речі, я вже маю на неї покупця. Нині вранці отримав факс. Мені написали з дослідницького центру з Гамерики. Оно можете переконатися! — Він показує тобі здалеку рулончик факсового паперу, на якому можна вгорі розгледіти надрук великими літерами — «Center for Nuclear research», Лос Аламос, Каліфорнія… Пропонуют мені за ту речовину п’ять тисяч долярів. Хіба продам…

Сон уже остаточно злетів з тебе. Ну добре, ти справді у Львові. Із цим ще можна якось змиритися, хоча тут теж багато незрозумілого. Але ти не тільки у Львові, ти ще й у лігві, чи як це назвати — у печері — чаклуна?!

Пан Юзьо вчергове прочитав твої думки.

— Ви си тільки не хвилюйте! — заспокійливо підніс він руки. — Я вам нічого поганого не зроблю. Я вже все зрозумів, ви є звичайний чоловік, рядовий обиватель, середньостатистичний громадянин, як то часом називають у газетах. І ви не мусите боятися. Я на вас не застосовуватиму жадних чарів. Та й, чесно кажучи, я не є чаклуном. Я тут усього лиш сторожую ночами. І описую наявні експонати. Складаю повний каталог.

— Усе одно мені важко віриться… — зізнаєшся ти.

— Но, бачите, у житті часом трапляються події, у які важко віриться. — Пан Юзьо знову сідає прямо перед тобою й пильно дивиться тобі в очі своїм добрим, ласкавим поглядом. — Але можете мені повірити: усе то діється з вами насправді. А показати вам ті свої деякі екземпляри я мусив, щоб попросити про одну послугу.

— Яку послугу? — Ти видихаєш це запитання з острахом, хоча щосили намагаєшся тримати себе в руках.

— Цілком дріб’язкову послугу. То вам майже нічого не вартуватиме. Принаймні ви відпрацюєте й ту філіжанку кави, і це тепле приміщення, у якому можете перебути негоду, — у голосі пана Юзя зазвучали нотки правдивого галицького меркантилізму. — Бо в світі нічого не буває задармо, — Він помовчав і, мабуть зрозумівши, що вразив тебе жорсткістю своїх вимог, додав після паузи: — Але то ще не все. Якщо ви погодитеся, я беруся також доправити вас назад, у Київ. І зроблю то швидко й безкоштовно. То як?

Ти не мав що відповісти. Тож, сприйнявши твоє мовчання як знак висловленої згоди, пан Юзьо вдовлено крекнув і заходився розпалювати погаслу люльку. Пустивши кілька пасом диму, він нахилився до тебе й делікатно взяв за лікоть:

— А зараз мусите підвестися й іти зі мною. Покажу вам ще дещо важливе зі своїх експонатів. Може, навіть — найважливіше.

Ти підвівся йому назустріч усім своїм ще трохи ватяним тілом, стрепенувся й, обережно ступаючи між коробок та шаф, пішов у глибину його загадкового складу. Іти довелося недалеко. Проминувши два ряди шаф, пан Юзьо спинився, устромив до рота люльку й указав тобі на підлогу:

— Ось, прошу подивитися…

Дивитися, власне, і не було на що. На паркеті, застеленому якимись старими газетами, лежав, де-не-де підтікаючи бруднуватими цівочками, чималий безформний поліетиленовий згорток, обмотаний у кількох місцях шпагатом.

— Що це таке? — ти підвів очі на пана Юзя.

— То і є, прошу пана, моя найбільша проблема. — Пан Юзьо раптом споважнів і заговорив крізь зціплені зуби, не витягаючи люльки з рота. — Вона мені захаращує тут приміщення, лежить уже кілька років, і я не можу з тим нічого вдіяти. Тому ви й мусите мені допомогти. Бо понєваж ви не є людина публічна, тож я від вас не потребую ні волосся, ні навіть, перепрошую, малої кози з носа. Потребую тільки малої помочі.

— Так що це таке? — ти вирішив одразу не піддаватись і з’ясувати все до кінця.

— То є, прошу пана, Українська Ідея. Так-так, ви си не дивуйте… — Пан Юзьо знову схвильовано підпустив у мову галицизмів, вийняв люльку з рота і рвучко вибив її в долоню. — Вона, як відомо, не спрацювала, ну принаймні так було оголошено громадянам. І ось її привезли сюди, до мене. Бо вони, бачте,