Читати книгу - "Реальна загроза"

вражаюче… Ох, вибачте! — похопився він. — Ви ж нічого не бачите. Прошу.

Наступної миті переді мною ввімкнувся екран, і я побачив цифри — номера рахунків, дати відкриття, початкові внески, подальші операції, баланс на поточний момент. Сторінка змінялася сторінкою, за рахунками в головному банку йшли його філії, потім кореспондентські рахунки в інших банках — як на Вавілоні, так і за його межами. І, нарешті, загальний підсумок.

— Неймовірно, — прокоментував Константинідіс, зберігаючи позірну незворушність. — Все життя займаюся цим бізнесом, але мене не перестає дивувати наша банківська система, яка зберігає таємницю вкладів не лише від сторонніх, а й навіть від вищого керівництва самих банків. Виявляється, ви наш найбільший клієнт.

— Власне, це гроші мого батька, — зробив я уточнення. — А я лише його представник.

— Проте, згідно з умовами вкладів, ви маєте повне право розпоряджатися ними на свій розсуд. Мушу зізнатися, пане Шнайдер, попервах я подумав — хоча мене це не стосується, — що ви син того самого адмірала Шнайдера. Але всі рахунки відкрито через шість років після його смерті… Та повернімося до наших справ. Які операції ви хочете провести?

— З цим трохи зачекаємо, — сказав я. — А поки зробіть запит до планетарного депозитарію.

Голова правління кивнув:

— Так я й думав.

Відповідь з депозитарію не змусила себе довго чекати. Коли вона надійшла, Константинідіс уважно вивчив отримані сертифікати на володіння акціями і повільно похитав головою.

— Я давно підозрював, що хтось намагається прибрати „Аркадію“ до рук, обережно скуповуючи наші акції. Але не припускав, що справа дійшла вже до контрольного пакету… — Він підвів погляд і запитливо подивився на мене. — Отже, пане Шнайдере, які будуть ваші розпорядження? Тобто, розпорядження вашого батька.

— Насамперед, — запевнив я, — ми не збираємося втручатись у політику банку — ані в кадрову, ані у фінансово-кредитну. Немає сенсу міняти те, що й так працює бездоганно. Ми потребуємо лише вашого сприяння у проведенні серії цілком леґальних операцій. Але про це згодом. Зараз продовжимо вже розпочате. З якими банками ви маєте угоди про довірче представлення клієнтів?

— Ну, певна річ, з усіма з Великої Вавілонської Двадцятки. І з цілою низкою менших банків.

— Гаразд. Займемося поки Двадцяткою.

— І рахунки, і депозитарій?

— Так.

Екран знову заполонили цифри. Рахунки, рахунки, рахунки, слідом за ними йшов підсумковий баланс — сума, що приголомшила навіть мене, хоч я й очікував її побачити, а на десерт — сертифікати акцій.

Константинідіс уже перестав удавати незворушність, відкинувся на спинку крісла, розстебнув верхній гудзик сорочки, щоб вільніше дихалося, і витер серветкою спітнілого лоба.

— Шість банків… Шість із Великої Двадцятки! Ніколи б не подумав, що таке можливо. Не надто помилюсь, якщо скажу, що ви з вашим батьком — найбагатша родина у людському всесвіті.

„Цікаво,“ — подумав я відсторонено, — „за кого він нас має? За піратів? Работорговців? Чи, може, очільників Веґіанського наркокартелю?…“

Завислу в кабінеті тишу зненацька розірвав зумер інтеркому. Костантинідіс узяв слухавку, сказав щось грецькою, потім десь півхвилини уважно слухав, а тоді (мабуть, із ввічливості до мене) відповів анґлійською:

— Так, я цього чекав. Перекажіть панові Сато, що я саме розмовляю з клієнтом, який його так цікавить. Коли звільнюся, негайно йому передзвоню. До речі, він не єдиний, хто спробує зв’язатися зі мною найближчим часом… Атож, відповідного ранґу… Скажіть їм те саме, що й панові Сато… І ще одне. Від мого імені попросіть їх зберігати спокій і не вживати ніяких заходів. Це не кінець світу. Схоже, ми маємо справу з розважливими людьми, які не менше за нас зацікавлені в стабільності фінансового ринку… Так, так, дослівно.

Константинідіс поклав слухавку й зауважив:

— Ви розворушили осине гніздо. Це був ґенеральний директор банківської групи „Міцуї-Вавілон“.

— Так, я зрозумів. Гадаю, що представникам усіх зацікавлених сторін варто зібратися разом і обговорити ситуацію.

— Гарна ідея. Це побажання чи розпорядження?

— Побажання, звичайно.

Губи Константинідіс вигнулись у слабкій подобі посмішки.

— Ще б пак, побажання клієнта і найбільшого акціонера в одній особі. Це важко проіґнорувати. На коли призначити зустріч? Ви особисто проведете нараду?

— Щодо часу, домовтеся на вечір. Не раніше дев’ятої. Якщо вони не погодяться то завтра на ранок.

— Погодяться, будьте певні. Інакше вночі ніхто з них не стулить очей. Але дозвольте запитати, чому так пізно?

— Бо на нараді я буду лише спостерігачем, — пояснив я. — Якщо чесно, то я кепсько орієнтуюсь у фінансах. Наші інтереси представлятиме… е-е… наш головний бухгалтер. Хоча зазвичай ми називаємо його міністром фінансів.

Мій співрозмовник цілком серйозно кивнув:

— С вашими статками потрібен саме міністр фінансів. То він прибуде лише ввечері?

— Так. Зараз він з помічниками і… ще з деякими людьми, які знадобляться нам у подальшій роботі, перебуває на моєму кораблі.

Я вже подумки примірявся, як завести розмову про штаб-квартиру, але Константинідіс випередив мене:

— Можу припустити, що вам знадобиться офіс.

— Не завадить. Власне, ми маємо на Вавілоні деяку нерухомість, але зараз воліли б працювати в безпосередньому контакті з вашою установою. — А про себе я додав: і бути надійно захищеними від усіх можливих неприємностей.

Судячи з виразу обличчя, Константинідіс подумав про те ж саме.

— Це не проблема, пане Шнайдер. Наш банк володіє всією цією будівлею, проте ми займаємо лише перші двадцять шість поверхів, а решту здаємо різним фірмам. Як і всюди,