Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

хотів заявити про себе світові. Він цього, звичайно, не сказав. Вони завжди підводять під свої злочини солідну, на їхній погляд, ідеологічну базу, та суть справи не міняється: сотні загиблих і скалічених, серед яких — діти, котрі прийшли вибрати собі нову іграшку. Ще мить тому вони раділи, сміялися, плескали в долоньки й довірливо тулилися до материних грудей. І життя тих, що вижили, поділилися на дві частини: до та після. Тих, що вижили. Та їх було менше, ніж тих, хто загинув. Сірануш палила цигарку за цигаркою, Дон лаявся, Генсон камінно мовчав. А я собі думала, що коли запопаду Курта Монтою, то ампутую йому… багато що. Без наркозу. По міліметру. Ось воно. А я все думала, де могла чути про Курта? Дивне ім'я.

— Бачу, ви згадали. — Рон Бартон оглядає всіх, аби пересвідчитись, що ми всі уважно слухаємо. Даремно турбується. — От і добре, значить, зайвих пояснень не треба. Але ви не знаєте, що до того вибуху в Атланті Курт улаштував кілька менших. Цим займалося ФБР, та безуспішно. Їхні звинувачення не знайшли підтримки — з багатьох причин. Однією з них є те, що на службі у Педро Монтої перебувало багато різного люду, і серед них були урядники високого рангу. Торкнути Курта означало зачепити інших. Протидія була страшна. Та коли вибухнуло в Атланті, справу передали нам.

Он воно що. Усі ті дітлахи постраждали тому, що багатенькі впливові гниди оберігали свої прибутки та фальшиві репутації. Звичайно ж, прихований гріх — наче й не гріх зовсім, вони це ввібрали в себе з молоком матері. Аби зовні все було пристойно, а там — хоч трава не рости.

— Ми досить довго намагалися вистежити Курта. І Керстін це вдалося. На жаль, нас зрадили — у наших лавах опинився подвійний агент, і Курт почав переслідувати Керстін. Тоді було вирішено задіяти міс Величко, але так, щоб вона не знала. Курт стежив за нею, а Керстін і наші люди — за Куртом. Убивати його на території СІНА було не можна — з багатьох причин. Нам треба було виманити його з країни. Тому ми зробили так, аби міс Величко сіла в літак, що летів до Ла-Пас.

— Чому саме в цей? — я знаю, чому, але ти мені скажеш, сучий сину.

— Він невеликий, пасажирів небагато, ризик мінімальний.

— Тобто, коли б він упав, дев'ять загиблих краще, ніж сто? І ваша донечка цілісінька, а замість неї гине нікому не відома лікарка, та ще й колишня коханка мафіозі, так, містере Бартон?

— Власне, так.

Він дивиться на мене абсолютно спокійно. Рідкісний негідник.

— Яке ви мали право?! — Ед, бідолаха, йому це зрозуміти найважче.

— Жодного. Ми у своїй діяльності не спираємося на білль про права, містере Краузе. Нам треба було заманити в пастку терориста, винного в смерті сотень людей, тож…

— Смерть іще кількох не мала значення, — я обіймаю Еда. — Заспокойся, любий. Ти нічого не доведеш цьому панові, бо він за все своє життя нічого не створив. Важко народити людину, а вбити — раз плюнути, а вже чужими руками — так навіть зручно якось. Не витрачай на нього запал, він усе одно залишиться впевненим у своїй винятковій правоті.

— Не треба іронізувати, міс Величко. Адже саме нам мільйони людей завдячують своїм спокійним життям.

— А нам що з того? Ми не належимо до тих гіпотетичних мільйонів.

— Гаразд, потім про це. Усе це просто балачки.

— Тепер — звичайно, бо Курт знає, що Керстін живісінька, що ви пошили його в дурні, і прагне реваншу. І десь знову гримне, так?

— Так. Але ви недооцінюєте себе, міс Величко. Саме ви вбили Педро Монтою, чи не так? І саме ви поцупили з його сейфа цінні речі?

— Верзете, як перед смертю, містере Бартон. Усе це словоблудство. А правда в тому, що діло у вас не пішло на лад і ви збираєтесь почати все знову, а мене виставити в ролі наживки. І ви поспішаєте, бо лайно кипить уже біля самих ваших дверей: Курт учинив напад на будинок вашого зятя, ви підставили власних онуків. Гадаю, ви це вчинили навмисне, щоб мати підставу знову кинути мене вовкам на поталу і щоб тінь вашої совісті покірно мовчала. Тепер ви просто впевнені, що повинні так вчинити.

Керстін трохи сіпає бровою. Я весь час дивлюся, як вона реагує. Вона ледь сіпає бровою — нервує? Чи це їй просто незручно чути правду? Яка різниця.

— Міс Величко, ви завжди підозрюєте людей у мерзенних намірах?

— Я просто завжди бачу, коли мені брешуть, містере Бартон. А ви брешете не тільки мені, але й собі.

Він зводить на мене свої неприродно яскраві очі. У них миготять блискавки. Здається, я таки дістала його.

— Можливо. Але сейф Педро ви обчистили. Керстін бачила скриньку з твердого матеріалу, оздоблену золотими цвяшками, що зображають сузір'я. Де вона?

— Не ваше собаче діло.

— Ви не розумієте, міс Величко, — голос його надто спокійний, аби можна було припустити, що він говорить правду. — Та скринька — сама по собі надзвичайно цінна річ, артефакт часів перших китайських династій. Ця річ згадується в багатьох рукописах різних часів, але коли три тисячі років тому її вперше згадав китайський історик, він налічував їй кілька сотень років. І те, що всередині, теж має свою цінність, але в порівнянні до ціни скриньки то дрібниця.

—І що?

— Ця річ у вас. Курт оголосив нагороду за те, щоб вас привели до нього живою. І тому я прошу вас віддати скриньку добровільно.

— Сказала ж, не віддам, ні вам, ні Куртові. Вона мені й самій подобається.

— Це добра думка, міс Величко, якби не один нюанс. — Вельмишановний містер Бартон глузливо посміхається. — Ви не зможете її продати, на неї полює надто багато людей, і доки вона у вас, ви не матимете спокою.

— Я не віддам цієї штуки. Вона моя, ви не маєте права в мене її забирати.

— Міс Величко, ви забуваєте, що тут ви на моїй території. А ще з вами двоє ваших друзів — чи коханців? І ваша тітонька, мила дама, я…

— Досить. — Керстін рвучко підводиться. — Це огидно, і ти сам це знаєш. Вона не буде допомагати нам, якщо ми погрожуватимемо. Хіба ти не бачиш?

— Бачу, але варто було спробувати. — Бартон раптом усміхається — наче блискавка сяйнула, відмолодивши на мить його лице. А він колись був красунчиком! — То ти пропонуєш сказати їй?

— Я сама скажу. Я так вирішила.

—Керстін, я б не хотів…

— А