Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

здатися, якщо вони вважатимуть, що ми чекатимемо.

— Ти дурень, — сказав генерал Тарквет.

Дзіньджа наїжачився. Керівники зніяковіло перезирнулися. Тарквет завжди був присутній під час стратегічних нарад, але говорив рідко й ніколи не пропонував допомоги своїх загонів. Він чітко дав зрозуміти свою роль. Він тут лише для того, щоб оцінити їхню компетентність і тихо висміювати помилки, тож його репліка була водночас і бездоганно виваженою, і різкою.

— Якби це був мій флот, я б кинув усі сили на ті стіни, — сказав Тарквет. — Якщо ти не зможеш узяти невелику столицю, то й Імперію не візьмеш.

— Але це не ваш флот, — сказав Дзіньджа. — А мій.

Тарквет презирливо вигнув вуста.

— Ти командуєш лише тому, що твій батько вважає тебе щонайменше достатньо розумним, аби робити все, що я скажу.

Дзіньджа розлютився, але Тарквет підняв руку до того, як він устиг відповісти.

— Ти цього не потягнеш. Вони знають, що в тебе ані часу, ані припасів. За декілька тижнів тобі доведеться відступити.

Мимоволі Жинь погоджувалася з висновками Тарквета. Вона вивчала цю проблему в Сінеґарді. З-поміж успішних оборонних кампаній у воєнній історії найбільше таких, коли міста боронилися від загарбників шляхом тривалої облоги. Облога перетворювалася на гру в очікування — хто помре з голоду першим. Республіканський флот мав припасів щонайбільше на місяць. І було незрозуміло, скільки протягне Сяшан. Було б дурістю чекати, поки це з’ясується.

— Їм точно забракне їжі для всього міста, — сказав Неджа. — Ми про це подбали.

— Це неважливо, — сказав Кітай. — З Воєначальником Барана і його людьми все буде добре. Вони просто дозволять померти з голоду селянам. Цун Хо вже робив так раніше.

— Ми не вестимемо перемовини? — запитав Неджа.

— Не спрацює. Цун Хо ненавидить батька, — сказав Дзінь­джа. — А ще в нього немає причин співпрацювати з нами, бо, на його думку, за республіканського режиму його рано чи пізно усунуть від влади.

— Облога таки може спрацювати, — сказав адмірал Молкой. — Ці мури не зовсім непроникні. Нам просто треба зламати їх і зробити прохід.

— Я б цього не робив, — сказав Кітай. — Саме до цього вони й готуватимуться. Якщо хочете захопити місто, то має бути елемент несподіванки. Якась хитрість. Наприклад, фальшива пропозиція перемир’я. Але я не думаю, що вони на це купляться. Цун Хо надто розумний.

Жинь дещо спало на думку.

— А як щодо Фучая і Ґовдзяня?

Присутні байдуже подивилися на неї.

— Які ще Фучай і хто там? — запитав Дзіньджа.

Схоже, лише Кітай і Неджа зрозуміли, що вона мала на увазі. Казка про Фучая й Ґовдзяня була улюбленою оповіддю майстра Ірдзяха. На другому році навчання вони всі мали написати контрольну на цю тему.

— Фучай і Ґовдзянь — два генерали часів Ворожих Держав, — пояснив Неджа. — Фучай знищив батьківщину Ґовдзяня, а потім зробив його своїм слугою, щоб принизити. Ґовдзянь виконував найганебніші завдання, аби змусити Фучая повірити, що він не тримає на нього зла. Якось Фучай захворів, а Ґовдзянь зголосився спробувати його випорожнення, щоб сказати, наскільки серйозна хвороба. Це спрацювало. Через десять років по тому Фучай звільнив Ґовдзяня. І Ґовдзянь одразу найняв прекрасну наложницю й відправив її до двору Фучая як подарунок.

— І звісно ж, наложниця вбила Фучая, — сказав Кітай.

Дзіньджа спантеличився.

— Ви кажете, щоб я відіслав Воєначальнику Барана прекрасну наложницю?

— Ні, — сказала Жинь. — Я кажу, щоб ви скуштували лайна.

Тарквет розреготався.

Дзіньджа почервонів від люті.

— Перепрошую?

— Воєначальник Барана вважає, що всі козирі в нього, — сказала Жинь. — То почніть перемовини. Принизьтеся, покажіться слабшим, ніж насправді, і змусьте його недооцінювати ваші сили.

— Це не розіб’є його стіни, — сказав Дзіньджа.

— Але він стане зарозумілим. Як зміниться його поведінка, якщо він не чекатиме нападу? Якщо натомість думатиме, що ви втечете? Тоді ми матимемо лазівку. — Жинь квапливо розмірковувала. — Можна відправити когось за стіни. Відчинити ворота зсередини.

— Тобі нізащо не вдасться, — сказав Неджа. — Знадобиться цілий взвод, щоб пробитися зсередини, а так багато людей на одному кораблі не сховаєш.

— Не треба мені цілого взводу, — сказала Жинь.

— Жодному загону це не до снаги.

Вона схрестила руки на грудях.

— А я один такий знаю.

Уже за мить Дзіньджа не дивився на неї недовірливо.

— То кого ми відправимо на переговори з Воєначальником Дракона? — запитав він.

Жинь і Неджа в один голос відповіли:

— Кітая.

Кітай насупився.

— Бо гарно веду перемовини?

— Ні. — Неджа поплескав його по плечу. — Бо ти ведеш перемовини дуже, дуже кепсько.

— Я вважав, що зустрінуся з вашим головнокомандувачем. — Воєначальник Барана буденно спочивав на кріслі й постукував пальцями, немовби оцінюючи республіканську делегацію гострими розумними очима.

— Ви зустрілися зі мною, — сказав Кітай. У нього страшенно тремтів голос, він очевидно нервувався, але силкувався вдавати спокій. — Воєначальник Дракона нездужає.

Республіканська делегація зумисне мала вбогий вигляд. Кітая охороняли лише двоє піхотинців із «Зимородка». Його життя мало здаватися неважливим. Дзіньджа не хотів відпускати з ним Жинь, але вона відмовилася відсиджуватися на кораблі, коли Кітай мав зіткнутися з ворогом віч-на-віч.

Їхню делегацію зустріли на нейтральній смузі узбережжя. Декорації, підготовані для зустрічі, дужче скидалися на зма­гання з рибальства, аніж на місце військових перемовин. Жинь припустила, що це було зроблено зумисне, щоб принизити Кітая.

Воєначальник Барана зміряв Кітая поглядом і стиснув губи.

— Вейсжу турбувати не можна, тож він відправляє щеня вести перемовини замість нього.

Кітай надувся.

— Я не якесь там щеня. Я син міністра оборони Чена.

— То он чому ти мені видаєшся знайомим. А ти дуже віддалився від свого старого, чи не так?

Кітай відкашлявся.

— Дзіньджа відіслав мене сюди з пропозицією умов перемир’я.

— Перемир’я укладають лідери. Дзіньджа навіть не висловив мені пошани, яку мав висловити Воєначальнику.

— Дзіньджа довірив перемовини мені, — силувано промовив Кітай.

Воєначальник Барана примружився.

— О, розумію. Виходить, він поранений? Чи мертвий?

— З Дзіньджею все добре, — голос Кітая затремтів лише наприкінці фрази. — Він шле свої вітання.

Воєначальник Барана нахилився вперед на стільці, немовби вовк, який вивчав свою здобич.

— Справді?

Кітай знову відкашлявся.

— Дзіньджа дав мені вказівку донести до вас, що перемир’я — саме те, що вам потрібно. Ми візьмемо північ. І вам вирішувати, хочете ви приєднатися до нашого війська чи ні. Якщо ви погодитеся на наші умови, ми облишимо Сяшан, поки ваші люди служитимуть у нашому…

Воєначальник Барана перебив Кітая:

— Мене не цікавить приєднання до так званої Республіки Вейсжі. Це лише хитрість, щоб він зміг сісти на трон.

— А це вже безглуздо, — сказав Кітай.

— А хіба Їнь Вейсжа схожий на людину, яка схильна ділитися владою?

— Воєначальник Дракона має намір запровадити представницьку демократію, яку практикують на Заході. Він знає, що система провінцій не працює…

— О, але для нас вона працює дуже добре, — сказав Воєначальник Барана. — Єдині незгодні з цим — бідолашні обмануті з півдня під проводом самого Вейсжі. Для решти нас ця система гарантувала стабільність на два десятиліття. Немає потреби її руйнувати.

— Але її зруйнують, — наполягав