Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Розділ 27 РИТА

Присягаюся, я розучилася бігати в одну мить — бо вгору сходами я деруся, наче п'яна лосиця, яка сопе п'яна і пробирається крізь лісові зарості.

Власний крик досі дзвенить у вухах, а ще я намацую дерев'яний набалдашник і навіщось тягну його з собою. Зрозуміло, що він приклеєний до поручнів, але це єдине знаряддя в полі зору.

Резник перехоплює мене посередині сходів, і я чіпляюся за оголені плечі.

— Там хтось є, — шепочу я.

Він кидає лише короткий погляд у бік першого поверху, а потім ухвалює рішення тягнути мене в спальню.

Я навіть під дулом пістолета не зуміла б відновити в пам'яті, як це все відбувається.

— Всередині чи... Де він?! Або зовні?!

Артур натягує штани, оглядаючи кімнату, а потім його метушливий погляд зупиняється на мені. Я тут же намагаюся прикритися руками, тому що я... гола. Але потім я біжу за ним, бо ж тут один божевільний явно зібрався виходити назовні!

— Зовсім поїхав, — шиплю я. — Ти... взагалі роздягнений, куди йдеш? Стій!

Виявляється, хокеїсти вміють не тільки рухатися швидко, а й усе робити одночасно: ходити, носити людей, відмахуватися від стусанів. Я намагаюся вибратися з ліжка, на яке Резник мене мало не скинув, а він впихає мені в руки телефон.

— Тримай при собі, і тільки спробуй висунути ніс!

Дверима він грюкає з такою силою, ніби це автоматично закриє все на замок. Я набираю номер поліції, і на гарячій лінії до виклику виявляють належну увагу. Ще й пишу повідомлення дільничному, бо ми вже встигли познайомитися.

Через деякий час прислухаюся до звуків за стіною, і внизу явно помітні чоловічі голоси. Продумавши десятки планів обережного виходу в коридор, я майже натискаю на ручку до кінця, і тільки потім згадую, що люди взагалі-то виходять на зустріч з іншими людьми в одязі.

А не голими, як я зараз.

Це все Резник заморочив мені мізки. І ще той незнайомець: він нерухомо стояв і дивився саме вглиб кімнати, немов чекаючи, доки я заверну в ту частину, де він мене побачить.

Другу спробу відчинити двері перериває текстове повідомлення, сигнал про яке пілікає на телефоні.

Дивлюся в екран деякий час, бо є підозра, що нічні події вплинули на мою психіку найшкідливішим чином.

Це прийшло повідомлення від дільничного і воно... безумовно неадекватне:

"все вже киш-миш, не переживайте"

Наш дільничний — вельми своєрідна персона, і кожна розмова з ним затягується до такої міри, що людям доводиться тікати. Він зовсім не нагадує правоохоронця. Минулого разу, коли ми бачилися, Леонід запитав, чи немає в мене для нього подруги.

І ось він відправляє мені чергове повідомлення на цю тему:

"так немає у вас подружки? а то бачите, на чатах с самого рання"

Від необхідності роздумувати над заскоками дільничного мене рятує повернення Артура.

Здається, що на кінчиках чорного волосся блищать краплі роси. Він виглядає до того розлюченим, що я продовжую мовчки сидіти в ліжку. У Резника дивовижна здатність передавати найгостріші емоції спокоєм.

Я оторопіло спостерігаю, як Резник діловито натягує майку: адже він повернувся назад зі своїми речами в руках.

— Я зараз набираю консьєрж зі свого банку і Микиту, — категорично заявляє він, — щоб установлення сигналізації почалося сьогодні ж. Я говорив? Я ж казав, — роздратовано скреготати зубами хокеїст, мабуть, може дуже довго.

— Хто такий Микита? — тихо запитую я.

— Мій помічник.

Що... взагалі відбувається?! Хтось стежив за мною — чи за нами — біля будинку о четвертій годині ранку, і цей шибайголова вирушив на конфронтацію, а тепер... він нічого не забув мені розповісти, ні?

— Артуре, ти знаєш, хто це був? Що там трапилося...

— Іди спати, — киває він мені, нібито вказуючи підборіддям на ліжко, на якому, між іншим, я якраз і сиджу.

І з якого я намагаюся піднятися максимально плавно. Ем-м... щоб не злякати дикого звіра.

Резник наспіх оглядає мене, а потім, закидаючи голову і різко її опускаючи, він цілеспрямовано наступає прямо на мене, змушуючи впертися спиною в стіну.

— Артуре, — шепочу я, — ти розмовляв із тією людиною? Де він?

Він відводить локон з моєї щоки вбік, а швидкість, з якою гарячі, ніби налиті кров'ю, губи обрушуються на мою шию, ледве вибиває з мене весь дух. Найжахливіше, що разом із духом випаровуються і всі думки.

Мої пальці судомно натягують тканину майки на його спині, мабуть, у спробі протверезити інші частини тіла.

Усе марно, тому що груднина навпроти випромінює тепло — таке чудове і знайоме, і, виявляється, я просто не знала до цього, що мені потрібно постійно зігріватися.

Я приголомшено видихаю, коли Артур швидко, чітко і впевнено заганяє себе в мене. Як це... сталося так блискавично? Він, мабуть, відвертав мою увагу бурчанням на вухо і вологими розтягнутими поцілунками.

Ми ж... зовсім недавно займалися сексом? Він невтомно проникає в мене на всю довжину, а я безглуздо смикаю головою, відвертаючись, коли здригаюся від оргазму.

Резник же смачно матюкається, а ще чіпляє п'ятірнею мою шпильку. Жестом, що однозначно виражає роздратування і нетерплячість.

— Артуре, — намагаюся пом'якшити я тон, — ти чого?

Моє запитання стосується всього, що сталося за останні десять хвилин, і очі навпроти звужуються. До такої міри, що навколо них утворюються дрібні зморшки. Їхній власник точно вловив підтекст.

— Це журналіст усе винюхував, — підкидає він голову і видає жахливий хижий смішок. — Чергував, так би мовити. Я знайомий із редактором цього видання, усе далі буде вирішено на найвищому рівні. Але я поговорив із ним, він більше сюди не сунеться.

Він зав'язує шнурки на кросах, потім перевіряє телефон, скуйовджуючи долонею шевелюру ще більше, а я...

... я просто перевіряю, чи не паралізувало мене повністю, тож вганяю нігті в м'якість власних долонь.

Журналіст? Під моїм вікном? Уже?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍