Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

Сподіваюся, Слідопите, ви не хочете сказати, що дружба з такою дівчиною, як я, применшить вашу дотеперішню хоробрість та волю до боротьби з французами?

— Аж ніяк ні, аж ніяк ні! Коли б вам, наприклад, загрожувала небезпека, боюся, що мене могло б охопити шаленство; та перш ніж ми стали, як я б сказав, такі близькі знайомі, у мене тільки й думки було, що про свої походи, розвідки, вилазки, бої та інші пригоди, а от нині вони мене турбують менше. Тепер я більше думаю про те, щоб, зостатися в казармі та щоб увечері зійтися й побалакати про почуття, в яких нічого немає від ворожнечі й кровопролиття, та ще про молодих жінок і їхній сміх, про їхні веселі й ніжні голоси, чарівні погляди та приваби! Я іноді кажу сержантові, що він та його дочка зіпсують одного з найкращих і найдосвідченіших розвідників кордону!

— Тільки не вони, Слідопите! Вони докладуть усіх зусиль, щоб зробити з того, хто, вже є такий прекрасний, ще й довершеного. Ви нас погано знаєте, коли думаєте, що я чи мій батько хотіли б бачити вас хоч трохи зміненим. Залишайтеся, яким ви нині є: таким само чесним, відвертим, з чистим сумлінням, безстрашним, мудрим і гідним найбільшого довір’я провідником, і тоді ні я, ні мій батечко ніколи не перестанемо думати про вас так, як думаємо про вас тепер.

В густій темряві Мейбл не могла помітити, як мінилося Слідопитове лице, але вона своїм чарівним личком була повернена до нього, коли говорила з запалом, рівним її відвертості, підкреслюючи цим, як далеко від будь-якого збентеження була її душа і які щирі були її слова. Правда, щоки дівчини ледь помітно шаріли, але то було тільки від збудження та щирості почуттів, хоча жоден її нерв не затріпотів і ні голос, ні серце своїм биттям не зраджували її. Одне слово, і зовні, і в душі вона була довірливою й щирою дівчиною, котра висловлювала свою повагу представникові іншої статі так, як він, на її думку, заслуговував того своїми вчинками та чеснотами, не проявляючи - при цьому жодних ознак емоцій, що супроводжують ніжніші освідчення.

Слідопит, проте, був надто недосвідчений, щоб розібратися в усіх цих відмінностях, а безпосередність і сила слів Мейбл тільки підбадьорили добродушного мисливця. Не бажаючи, а може, й не в змозі будь-що сказати, він одійшов убік і, зіпершись на свою рушницю. хвилин десять у глибокій мовчанці дивився на зірки.

А цим часом на фортовому бастіоні між Ланді та сержантом відбувалася вже згадана вище розмова.

— Ранці перевірено?— запитав майор Данкен, глянувши на поданий йому сержантом рапорт, якого в темряві вже не можна було прочитати.

— Всі до одного, ваша честь, і всі вони в порядку.

— А спорядження, зброя?..

— Все як слід, пане майоре, і готове хоч зараз до бою.

— Ви добирали вояків за моїм списком, Дангеме?

— Тільки за ним, сер. Кращих у полку й не відшукати.

— Пам’ятайте, що вам треба саме найкращих вояків, сержанте: адже це вже третя спроба добитися успіху в цій операції; у двох попередніх, проведених під командою прапорщиків, які так лестили мені обіцянками успіху, ми зазнавали невдач. Я не маю наміру зовсім відмовлятися від плану, який забрав стільки праці й затрат, але ця -спроба буде остання, і її успіх в основному залежить від вас та від Слідопита.

— Можете покластися на кожного з нас, пане майоре! Як на наш хист і досвід, це завдання нам, під силу, і, сподіваюся ми його виконаємо з честю. Я певен, що Слідопит не буде зайвий теж.

— На нього справді можна цілком і повністю покластися. Незвичайна це людина, Дангеме, і він довгенько був для мене загадкою, а от нині, коли я краще його пізнав, він викликає в мене аніскільки не меншу повагу, ніж перший-ліпший генерал у війську його королівської величності.

— Я сподівався, сер, що мій намір видати за нього Мейбл ви розглядатимете як такий, що його мені треба тільки бажати та здійснювати.

— Щодо цього, сержанте, то час покаже,— відповів, посміхаючись, Ланді, хоча й цього разу тонші відтінки виразу обличчя сховала темрява.— Однією жінкою іноді важче керувати, ніж цілим полком чоловіків. До речі, ваш ймовірний зять, квартирмейстер, теж їде з вами; сподіваюся, ви принаймні надасте йому можливість нарівні з іншими претендентами добиватися усмішки вашої дочки.

— Коли б навіть повага до його чину не зобов’язувала мене до цього, і тоді вже одного вашого побажання було б цілком досить, сер.

— Дякую, сержанте. Ми багато прослужили з вами разом, і нам треба йти назустріч один одному. Але зрозумійте мене вірно: я не прошу для Деві М’юра якоїсь ласки — ні, я тільки прошу дати йому чисте поле і ніяких пільг. В коханні, як і на війні, кожен повинен сам виборювати свої перемоги. А ви переконані, що вам видано харчів саме стільки, скільки належить?

— За точність розрахунків я ручуся, пане майоре, а якщо б і не вистачило, то ми не пропадемо з такими двома мисливцями, як Слідопит і Змій.

— Щоб мені цього ніколи не було, Дангеме! — різко обірвав його Ланді.— Що то значить — народитися й пройти вишкіл в Америці! Справжній солдат покладається тільки на своїх інтендантів і більш ні на кого! І я прошу, щоб жоден підрозділ мого полку не став першим у порушенні цього порядку!

— Буде так, як ви наказуєте, пане майоре!.. Проте, якщо смію зауважити, сер...

— Викладайте все відверто, сержанте: адже ви розмовляєте з приятелем!

— Я тільки хотів сказати, що навіть шотландці їдять оленину й птицю не згірше, ніж свинину, коли її стає важко добувати.

— Це все, може, й справді так, але смаки не мають нічого спільного з ладом. Військо має покладатися тільки на своїх інтендантів. Свавілля всіх цих місцевих і так створило в королівській армії такий гаспидський розгардіяш, що терпіти його далі вже просто нікуди!

— Генерал Бреддок[79], ваша честь, теж міг прислухатися до порад місцевого полковника Вашингтона.

— Помовчте зі своїм Вашингтоном! Ви, місцеві, всі тут одностайні, чоловіче, й тримаєтеся один одного, неначе ви у якій змові, абощо.

— Я вважаю, ваша честь, що в його величності короля нема вірніших підданих, ніж вихідці з американських колоній.

— В цьому, мабуть, ви таки маєте рацію, Дангеме, і я, очевидячки, трохи погарячкував. Але вас,