Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Розділ 31

За приємним заняттям час летить непомітно.

А що може принести дівчині більшу радість, ніж новий капелюшок? Хіба що… два капелюшки одночасно. Чого ж тоді дивуватися, що після такої кількості обновок, що звалилися на неї, Листиця прибувала в деякому сум'ятті і, зустрівшись зі мною поглядом, мило червоніла? До речі, завдяки обновкам, вона так змінилася, що семеро новобранців, які чекали нас біля вежі, підскочили і схопилися за зброю…

Сумнівний комплімент, якщо замислитися. От тільки думати — ну зовсім не хотілося. Давно я не бував у такій рівновазі духу та ладах із собою. Цілковита, так би мовити, гармонія. Навіть духи мовчали, наче нікого не було.

Семеро?

Це добре. Схоже, у когось розуму виявилося більше, ніж хоробрості. Цікаво, у кого? Хлопці всі на місці… Ага, саме те, що зачепило мене, кирпате дівчисько вирішило, що в лісі їй важко буде. Ну й добре, отже, я дохідливо пояснив. Повірила. Хоча, шкода, якщо відверто… Не так багато довкола втіхи для очей і серця. А мала якраз була тою квіточкою, що мимоволі примушує серце битися трохи швидше.   

Ну, це я в тому сенсі, що краса врятує світ і таке інше… А при мені у дівчинки все-таки було більше шансів вижити. Приглядів би… З метою збереження ексклюзивного генофонду.

Одягнулася молодь грамотно. З моїм обладунком чи спадщиною гхнола їхньому не тягатися, але все ж таки цілком відповідає поставленому завданню. Міцні свити з цупкого сукна, високі чув'яки. А головне, на що я навіть не розраховував, дівчата залишили вдома довгі сукні та сарафани, зовсім непридатні для швидкого та безшумного пересування лісом, а одягли неширокі полотняні штани, заправлені в ноговиці* (*вид взуття, що закриває гомілки).

Зі зброї у хлопців були два лука з повними сагайдаками, ціп, тесак, сокира та спис. У дівчат пара вил, лук і... макогін. Що ж, у жіночих руках, то страшна зброя. З чавунною сковородою не порівняти, але надто активно скандального чоловіка б'є наповал... У лучниці за пояс був заткнутий кинджал у шкіряних піхвах. Туго набиті торбинки, якщо в них не напхали перин з подушками, свідчили про добрий апетит рекрутів, або про дбайливе материнське серце. Збірна солянка. Гаразд, потім зайве викинемо.

Я звалив у купу, всю прихоплену з дому зброю, і вивчаючим поглядом окинув своїх підлеглих. Першим увагу привернув широкоплечий, високий хлопець — що, наслідуючи дорослих чоловіків, обголив голову наголо, залишивши тільки невеличкий чубчик. Ясна річ, що помітив я його не завдяки козацькій зачісці, а через довгі руки.

— Тебе як звати? — тицьнув у нього пальцем. Нехай невиховано, зате зрозуміло.

— Ясень...

Жарт так і сіпнувся на язик, але я вчасно його пригальмував. Не час. Не настільки ми ще притерлися, щоб підковирки без образи ковтати. Хлопець змовчить, швидше за все, а скалка в душі залишиться. І хто знає, як невчасно, потім вона проявиться.

— Скажи мені, Ясю. Якщо тобі доведеться вибирати для бою між палицею, ціпом, вилами та косою — за що б ти вхопився… не замислюючись?

— Палицю взяв би, — поважно відповів той, розправляючи плечі. — Коли я трісну, то голова гобліну одразу в зад за… — він глянув на дівчат і запнувся.

— Зрозуміло. Тоді ось тобі. Тримай булаву, — і я простяг хлопцю ту саму зброю, якою гхнол необачно намагався відправити мене в поля вічного полювання.

— Мені? — хлопець так зрадів, що взяв булаву на руки, як дитину. Щойно до грудей не притиснув, незважаючи на гострі шипи. — Дякую…

— Володій, на здоров'я, — і додав із перебільшеною стурбованістю, щоб зняти жартом загальну напругу. — Дивись, не зламай…

На жаль, не засміялися, тільки посміхнулися нерішуче. Очевидно, мандраж накрив їх ще той. А які ліки найефективніші при нервових розладах? Правильно, фізичні навантаження. І почнемо ми, мабуть, із пробіжки. Та не простої, а з повною викладкою. Але скомандувати не встиг.

— Зібралися вже? — голос у Титича осип так, наче він щойно прокинувся після триденного весілля, з неодмінним хоровим співом. — Відійдемо набік, Владиславе Твердиличу. Новини у мене важливі. Дуже погані новини.

— Не бачу сенсу, — зупинив я старосту, що вже розвертався. — Якщо новина справді погана, то вона незабаром стане відома всім. А якщо ти всього лише хочеш зберегти її в таємниці, то, по-перше, — ми вже йдемо з села і не скоро повернемося. А по-друге, — мої бійці повинні знати теж, що і я. Інакше, як вони зможуть довіряти командиру? Тож не темні, дядьку Ярополку. Викладай свою новину. Слабкодухих та нервових тут немає.

Староста похмуро оглянув новобранців і кивнув головою.

— Так, маєш рацію, Твердиличу. Про це невдовзі дізнаються всі… — помовчав мить і додав. — Ми не маємо двох тижнів. Клан Лупооких нападе на Виселки наступного ранку.

Ось як? У Титича серед гоблінів «тайнус агентус» є?

Хлопці та дівчата присунулися ближче.

— Це точно?

— Не сумнівайся. Засічина донька щойно звістку передала.

Угу, значить, моє припущення не надто хибне. Лише треба було згадати розповідь Листиці, про те, що жінки, які не витерпіли самотності, йдуть жити до нелюдів. А дочірні почуття, як виявилося, не у всіх атрофуються через зміну прописки.

— І що ж їм так закортіло, що вони на явне порушення Угоди наважилися?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍