Читати книгу - "Солдати гріху, Анджей Зем'янський"

Привіт, – зупинився він, зацікавлений. – Що це?

– Катапульта, яку замовили вчора.

– А що, кур'єр вже був?

– Як бачиш... – відповів Барський, вказуючи на катапульту. Майхржак придивився ближче.

– І що? Файна?

– Сенсація! Граюсь цим із світанку.

Барський почав демонструвати Майхржаку можливості пристрою.

– Треба її дещо переробити, бо зараз вона стріляє дуже швидко, легкими предметами, а повинна – повільніше і тяжчими.

– Для чого це тобі потрібно? – дещо здивувався захопленню Барських надінспектор.

– Заради забави. Ти знаєш, раніше я любив майструвати.

Марчін піднявся з трави й поклав невеликий камінь до пристрою вибросу.

– Я її трохи сповільнив, але ще треба доопрацювати. Іди, – він повів Майхржака на інший кінець саду. – Зараз снаряд летить занадто швидко, пласкою траєкторією. Але якщо перевстановити викидну пружину і взяти більш тяжкий снаряд, можна було б досягти більш крутого польоту.

– Господи, а нащо?

– Для точності пострілу. Дивись. – Барський показав йому крихітний пульт дистанційного керування, який дистанційно активував спуск катапульти. Це було зроблено для того, щоб самотній стрілець міг стріляти по тарілці без сторонньої допомоги і таким чином мати можливість постійно тримати обидві руки на рушниці.

– А в кого ти будеш стріляти? У вікна сусідів? – запитав Майхржак, оцінюючи на око можливий шлях снаряду. Траєкторія, здавалося, закінчувалася на панорамному вікні сусідньої вілли.

– Туди не дістане. – Барський примружив очі. – Я по дорозі перехоплю тарілочку.

– Та нууу! – недовірливо вигукнув поліцйський.

– На стіні. Катапульта має дуже повторювальні результати, якщо річ йде про розкид. Ти навіть можеш перенести її в інше місце, і вона буде точно стріляти в місце, що знаходиться на такій же відстані, під тим же кутом.

Майхржак ще раз оцінив ймовірну траєкторію, розмір і вагу снаряду, який він бачив раніше.

– Посперечаємося?

– Я так не думаю. А якщо ми розіб'ємо йому вікно?

Барський глянув у той бік, оцінюючи можливості сусіда.

– Що він нам зробить? Адже ти з поліції.

Перш ніж Майхржак встиг зреагувати, Марчін зайняв належне положення та швидко натиснув кнопку пульта дистанційного керування. Катапульта за кілька десятків метрів з тихим шипінням випустила свій снаряд. Шипіння переросло в дзижчання, і буквально через секунду камінь впав прямо в простягнуту руку Барського.

– Я єбу! – вирвалося у Майхржака. – Тобі руку не відірвало?

– О, зараза! – Барський закусив губу і вхопився за руку, що таки заболіла. – Майже!

Вони почали сміятися.

– Холера... А якби тобі по голові вдарило?

– Е, неможливо... снаряд має бути важчим і летіти повільніше.

– І тоді голову відірве!

Цю дискусію професіоналів Потоцька перервала, виглянувши у вікно кухні.

– Хлопці! – скрикнула вона. – Кінець забавам, приходьте снідати.

Вона не усвідомлювала, наскільки була права, коли сказала "хлопці" і "забави". Деякі речі просто не залежать від віку.

Дзвінок у двері здивував Потоцьку, бо спочатку хтось повинен подзвонити у хвіртку в саду. Однак ніщо інше не викликало підозр. Коли вона відчинила, чоловік, який з’явився в дверях, був одягнений у звичайну уніформу та носив усі можливі ідентифікаційні документи.

– Доброго ранку. Списую покази лічників.

Він відкрив товстий зошит, який тримав під пахвою.

– Будь ласка. – Еля впустила його. – А жодної записки про те, що ви щось перевірятимете, не було.

– Цього року трохи раніше. Можливо, хтось забув.

Він оперативно відкрив технічну шафку і записав усі дані. Перекинув блокнот у праву руку й дав дівчині підписати. Озирнувся, щоб переконатися, що ніхто не слухає.

– До речі, – прошепотів він, – сестра Юстина просить про термінову зустріч. Готель "Монополь", на даху.

Потоцька здивовано здригнулася.

– Коли? – спитала вона також пошепки, хоч і не хотіла нічого приховувати від Барського і Майхржака, що сиділи на кухні.

– Дуже термінова справа. Бажано відразу – кур'єр швидко надав інформацію.

– Гаразд. Дякую.

На якусь мить Потоцькій спало на думку запитати, нащо аж така конспірація, і чи підозрює Церква, що її будинок прослуховується, але вона відмовилася від цього. Еля зрозуміла, що питати про що–небудь простого кур'єра безглуздо.

Коли записуючий пішов, вона повернулася на кухню.

– Ну, хлопці, перевірте, чи совість чиста, помоліться, і поїхали. Церква кличе.

– Що? – Майхржак насилу проковтнув останній шматок бутерброда. – Ось прямо так, під час сніданку?

– Дух святий не визнає їжі. – Барський допив решту кави. – Чи може це наша божевільна сестричка?

Потоцька кивнула.

– Тоді ходімо до моєї машини, – Майхржак перевірив, чи є в нього ключі від машини в кишені. – Так буде швидше.

На щастя, в цей час вулиці, принаймні бічні, були ще майже порожні.

– Ви знайшли щось про того керівника фармацевтичної компанії, яка, ймовірно, заволоділа бестією у вісімдесят дев'ятому році? – запитав Барський.

– Так. Цього типа звуть Тадеуш Анчак. Раніше він служив у відділі контррозвідки. Дуже видатний товариш, хоча й дуже молодий на той час.

– Зрозуміло. Нові часи, нові люди – долучилася Потоцька. – Навіть у Росії секретарів з геріатричної серії замінили на більш нові моделі.

– Так. Але, щоб було ще смішніше, цей тип живе неподалік. На Кржиках.

– Серйозно?

– Гм, подивіться самі. – Він дістав із кишені маленький папірець і подав їй. – Ось твоя адреса.

– Чорт. – Потоцька акуратно поклала ноутбук собі на коліна.

Барський все ніяк не міг звикнути до цих технічних чудес.

– І що? – запитав він. – Там у тебе всередині карта міста?

– Ні, ти що, – Потоцька дочекалася, поки машина ввімкне всі програми автозавантаження і підключиться до мережі. – Ми подивимося супутникові фото в Інтернеті.

– Хм?

Потоцька запустила програму Google Maps, а потім ввела адресу. На екрані з’явилася карта Вроцлава.

– О чорт Насправді це з десяток кварталів від мого дому, – підтвердила вона інформацію.

– Елегантний район, – усміхнувся Майхржак. – Тільки бандити і продажні міліціонери.

Потоцька співчутливо скривилася й переключилася на супутниковий знімок. Потім зробила максимальне зближення.

– О, це ось та вілла, – вона показала Барському пальцем.

– За двадцять років мало що змінилося.

Еля здивовано підскочила.

– Знаєш її? Знаєш цю адресу?

– Не знаю, чи припам’ятаю це досить чітко, – ухильно відповів він. – Дивовижна техніка, – він показав на екран комп'ютера.

– Гей, позаду,