Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

33

Через те, що сталося, у мене все ще тремтіли ноги, а в тілі відчувалися одночасно і слабкість, і легкість. Але щоб це не було, і хто б так безцеремонно не увірвався в наше життя, якби Ліам надумав мене випустити зі своїх рук, я б просто впала на землю.

А ось самого Ліама, схоже, страшна заява тільки повеселила. Він підняв високо голову, втупившись у розписану фресками стелю і розсміявся.

- Може, мені просто потрібно вбити зайвого свідка? - заявив він і обернувся на голос.

- Хотів би я на це подивитися, - відгукнувся невідомий, і в його голосі я абсолютно точно відчула посмішку.

Його кроки лунали так близько, що якби я зараз вирішила визирнути з-за плеча Ліама, то напевно побачила б його. Але я банально злякалася і продовжувала притискатися до коханого всім тілом.

- Я бачу, що ця красуня так рішуче взяла тебе в оборот, що ти навіть не обіймеш старого друга?

Ліам, не перестаючи посміхатися на всі зуби і не випускаючи мене з рук, обернувся всім корпусом, буквально здійнявши мене в повітря. 

- Радий тебе бачити, Скай, - Ліам однією рукою потягнувся до чоловіка, вони міцно обійнялися. - Чув, ти непогано влаштувався?

- Так, не скаржуся, - відгукнувся мутант, володар вугільно-чорної шкіри. Ми познайомилися з ним під час подорожі зорельотом, що розвалювався. Мутації та природний відбір зробили його і йому подібних несприйнятливими до радіації, вкрай високих температур і розрідженого повітря. - Мої вижили всі, навіть ті, чиї рятувальні шлюпи вибухнули, щойно увійшли в атмосферу. А ти, я бачу, теж не сумуєш...

Його яскраві блакитні, навіть сказала б, сині очі на мить стали такими сумними, що в мене стиснулося серце. Чи не за моєю сестричкою він сумує? Я була настільки захоплена Ліамом під час нашої подорожі, що мало що помічала. Але навіть я помітила палкі погляди, якими обмінювалися Скай і Алу.

- Не сумую, - відповів Ліам. - Але про це пізніше...

- Так-так, розумію, спочатку справи, потім розмови, - Скай усміхнувся мені, потім, ставши серйозним, подивився на Ліама. - Навіщо ти покликав мене, Лі? Чим можу тобі допомогти?

- Мені не потрібна допомога, хоча... Якщо раптом я маю рацію, ти зробиш щасливими одразу кількох людей, - він подивився на мене, усміхнувся, знову повернувся до друга. - Ти чув про дівчат із саркофагів?

- Хто ж про них не чув? - з легким презирством у голосі вимовив Скай. - Подейкують, ісідіанці готові багато чого віддати за те, щоб роздобути сплячу красуню.

- Ось, ось, - Ліам заспокійливо погладив мене по спині. - Я хочу тобі щось... вірніше, когось показати.

Він відійшов трохи вбік, захоплюючи мене за собою і поступаючись дорогою Скаю. Той нетямущо дивився на нас, і Ліаму довелося вказати рукою на саркофаг, що спочивав у хвилях Сили.

- Якого... біса? - останнє слово Скай буквально видихнув, зробив кілька кроків до саркофага. Завмер. І раптом кинувся до нього, забувши і про нас, і про все на світі. - Алу! Дівчинко моя, це ти? Це ж ти? Ліаме, - він підняв на нас палаючий погляд, - що відбувається? Вона жива?! Але я думав... Мені сказали...

Особисто я не змогла втриматися від сліз і сховала обличчя на грудях у чоловіка. У день, коли я мала співати від щастя, моє серце розривалося від болю.

- Алу, - стогнав чоловік, обходячи саркофаг з усіх боків, - Алу!!!

Я не відразу помітила, що гучне відлуння, яке до того повторювало кожне слово, вимовлене в Храмі, раптом зникло. Я підняла заплакане обличчя і побачила крихітну порошинку, що повільно пливла в повітрі повз мене. Потім другу. Час сповільнив хід у цьому чарівному місці. Якийсь час ми нічого, крім слів грізного воїна, що розривали серце, не чули, так і стояли в абсолютній тиші.

І раптом... Повітря наче наповнилося тихим дзвоном - так звучать кришталеві прикраси, хитаючись на вітрі. А потім пролунав скрегіт, що викликав мурашки, і одразу за цим - звук скла, що тріскається. Він пролунав, немов оглушливий постріл, за яким почувся тихий скрип кришки саркофага, що піднімається.

- Я так і думав, - у захопленні пробурмотів Ліам. - Однієї Сили мало, потрібен ще й суджений.

А слідом за цим почувся тихий подих, інший... Моя сестра розплющила очі...

Як я не пручалася, як не благала, Ліам не дозволив мені залишитися, а підхопив на руки і порталом повернув нас у нашу спальню.

- Кохана, - умовляв він мене, - зараз їм важливо побути наодинці...

- Але вона ж моя сестра!

- А він - той, хто розбудив її. Він її істинний, її доля, розумієш? І Ісіда прийняла це і повернула її до життя. Тобі не варто турбуватися - Скай подбає про неї. А завтра ти зможеш із нею зустрітися.  

Але вранці ми дізналися, що Скай не став залишатися в Самандарі, а зник із міста. Разом з Алу. Ліам втішав мене, як міг. Але й він не міг залишатися поруч зі мною нескінченно - на нього чекали державні справи, гості-повелителі та приготування до Турніру, перші бої якого мали відбутися вже наступного ранку.

Ліам пішов одразу після обіду, порадивши вибрати вбрання, в якому я буду в перший день Турніру. Спочатку я гнівно тупнула ногою, заявивши в порожнечу, що нікуди не піду - мені ці бої не цікаві. Потім розгромила свою кімнату, тим самим заспокоївши лють, що охопила мене, - він абсолютно не зважав на мою думку! Наступні години я провела в товаристві сина, відіславши геть Хані - у мене не було сил дивитися в її щасливі очі, які раз у раз шукали погляд закоханого в неї садівника.

А вклавши сина спати в дитячій, зазирнула до спальні - і почервоніла від сорому: від влаштованого мною безладу не залишилося й сліду. Уявляю, що подумали про мене слуги, побачивши результати мого буйства.

Я таки вибрала одну з приготованих для урочистості суконь - просто вийняла її з шафи навмання. Неохоче приміряла її: вона сіла на мені бездоганно, спокусливо підкреслюючи кожен вигин мого тіла. До нього б ще прикрас додати, тих самих, яких у мене не було. Одразу ж згадала про того, хто мав би мені ці прикраси подарувати. Знову насупилася, оглянувши свою спальню. Руки свербіли від бажання розправитися з цією кімнатою так само, як я зробила це вдень, але я стрималася і просто вийшла зі спальні в невелику вітальню. Тут особливо трощити було нічого - хіба що важкий диван спробувати зрушити з місця. Але тут я подумала про свою дитину, що підростала у мене під серцем, і миттю заспокоїлася. Навіть засумувала, згадавши про Ліама, який був десь в іншому місці.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍