Читати книгу - "Споріднені душі: Розірваний зв'язок, Яра Крихта"

– Дякую за правду, батьку, – Айдас саркастично фиркнув, досі злий, що від нього стільки приховували. 

Жан різко махнув рукою, наче відкидав ці спогади геть, але вони не зникали.

– І ти... ти зараз стоїш тут, корчиш із себе спасенного! Але я бачу, що ти вже почав в'янути, як вона! – його голос раптом знизився, ставши небезпечним шепотом, але з кожним словом в ньому зростала відчайдушна рішучість. – Але запам’ятай мої слова: я радше поховаю тебе, ніж дозволю зв'язати свою долю з тією жінкою!

– Батьку! Не кажіть так! – Селін кричала. – Айдас має жити! Навіть якщо Вам не подобається Мія! Це Вас не стосується!  Він не може вижити, зв'язавши себе з кимось іншим!

Айдас зціпив кулаки, відчуваючи, як тиск у грудях стає нестерпним, а батькові слова немов відбирають останній ковток повітря. Він знав, що відбувається з ним. Він бачив це на прикладі матері. Якщо Мія не відповість на його почуття, нитка між ними розірветься, і він помре, як і Меліта. Але відступати було неможливо – це була його доля, навіть якщо вона вела до смерті.

Жан застиг, його очі стали холодними, наче камінь, і він повторив те, що хотів донести:

– Я краще поховаю тебе, ніж дозволю, щоб наша родина ще раз стала посміховиськом. Я бачу до чого все йде – ти станеш дурнем в її руках, і Мія стане новою Мелітою! Злодійка!

– Не витримую слухати це далі, – Айдас звів очі догори і звернувся до сестри: – Селіно, вибач, я піду, бо це просто божевілля. 

– Дурень! – Жан продовжував кричати. – Меліта не простить тобі! Вона не простить тобі! Вона не полюбить тебе! Не полюбить!

Айдас дивився на батька, але відчував, як його думки повільно віддаляються від того, що відбувається перед ним. Жан кричав, його голос дзвенів люттю і гіркотою, як відлуння минулого, яке не можна було виправити.

«Меліта не полюбить тебе… не полюбить…» – ці слова, наче відбиваючись в порожніх стінах, поверталися назад до Жана, який сам того не розумів, що кричить скоріше до себе, ніж до сина. 

І цієї миті Айдас збагнув – перед ним стоїть ще одна жертва Небес. 

Його батько дійсно любив Меліту – тому ця жінка тут наче свята. Це Жан побудував навколо її образу – її пам’яті – цей іконостас. І Жан поставить покійну Меліту вище всіх – вище власних дітей… Адже мова про її честь, її пам’ять… 

Донедавна Айдас теж величав Меліту, як і прийнято в цьому домі. 

І найбільшим болем Жана було те, що вона знайшла свою споріднену душу і пішла, лишивши його позаду. Для Жана це стало справжньою трагедією, незмивною плямою на його душі, яка відтоді і керувала всіма його вчинками.

Айдас не міг пригадати, коли востаннє бачив свого батька таким розгубленим і розбитим. Лють була лише фасадом, за яким ховалася глибока рана, яка ніколи не заживе.

Його власна голова почала затуманюватися. Слова Жана губилися, перетворюючись на віддалений шум. Айдас відчував, як його тіло стало важчим, а думки – розмитішими. Він не пам’ятав, як залишив дім. Коли він отямився, перед ним уже був маєток Мії.

Сидячи в авто, він витріщався в темряву перед собою. Останні хвилини були, як у тумані, і в його голові не залишилося жодного спогаду про те, як він сюди потрапив.