Читати книгу - "Та, що пробуджує дар, Ірина Герасимова"

Розділ 18. У лісі та на сіннику.

Хутір перший рік жив без хазяїна, було важко. Занда сама тягнула на собі все хазяйство. Хоча і дочка змалечку допомагала матері, і старший хлопчик, але чоловічих рук бракувало. А тут ще й гості нагрянули! Чи можна їх якось долучити?

Чарівник був іще хворий, Вельда мала вигляд пані, яка не звикла до роботи, з пораненого хлопця також ніякого зиску, а Ітмар – єдиний, на кого можна розраховувати. Занда не знала, чи не є він також якимось паном, але не використати таку чоловічу силу не могла. Зрештою, усі вони завинили за те, що вона дала їм притулок, і окрім обіцяних грошей непогано було б комусь відпрацювати.

Спочатку вона показала Ітмарові опори ятки, які похилилися. Поплакалася, що все розвалюється, нема кому полагодити. Ітмар натяк зрозумів, подивився, що можна зробити, вирівняв та укріпив колоди. Потім виявилося, що розхиталося сідало в курнику. Він впорався і з цим завданням. Ітмар не був вмілим майстром, але мав природну кмітливість, яка допомагала зрозуміти, як можна щось ладнати. Він послуговувався в житті девізом, який одного разу озвучив Ромєку: "Ніколи не кажи, що не можеш – тоді зможеш". Нехай не завжди вдавалося одразу, але коли виходило, його тішило відчуття задоволення. 
До того ж просто сидіти, склавши руки, в очікуванні одужання друзів було нудно. Щоправда, весь вільний час він охоче витрачав на спілкування з Вельдою, адже їм чимало треба було розповісти про себе та своє життя. Вона дізнавалася про його дитинство, батьків, той маєток, що недовго був її домом, а Ітмар - як вона зростала у замку, про книжки, якими захоплювалася, про чарівний сад, про дружбу з Тілланом. Брат та сестра ставали ближчими, Ітмар із задоволенням слухав розповіді Вельди, але вимушена бездіяльність його гнітила.  
Він також відчував деяку провину, що вони звалилися на голову Занді, тому був не проти допомогти їй. Побачивши, що гість не уникає роботи, хазяйка вирішила доручити йому найтяжчу. 

– Дрова треба заготовити, – сказала вона. – Тут у лісі є місце, де чоловік валив дерева, я покажу. Пішки можна ходити. Сокирою рубиш, гілки видаляєш, колоду розпилюєш на кілька частин, щоб на віз можна було покласти та сюди привезти. Робив таке коли-небудь?

Ітмар покрутив головою. 

– А впораєшся?

Він знизав плечима:

– Так.

Мати справу із сокирою йому іноді доводилося, щоб підготувати дрова для багаття у якихось походах, але у війську зазвичай були інші люди, які цим займалися. Невелика наука, була б сила.

– Коли привезеш, отут на козлах розпилюєш на менші колодки, потім розколюєш їх та складаєш під навіс. Зробиш?

– Так, я ж пообіцяв. 

– Добре, буду дуже вдячна.

– А якби мене тут не було, хто б це робив? – поцікавився Ітмар.

– Довелося б дрова купляти, але це дорого. Колола би сама. Ну, бери сокиру й пилку, підемо одразу до лісу. Роботи багато, відкладати не будемо. 

Ітмар засунув за пояс держак сокири, перевірив пальцем гостроту зубастої пилки.

– Не знаю, як вам вдається поратися з таким хазяйством, адже ви жінка, – сказав він, прямуючи з Зандою в бік лісу. 

– Добре, що дочка вже доросла, допомагає, – сказала вона. – Старший Орні худобу пасе, хоч і малий ще. Йому там і страшно, і самотньо, я розумію. Але якби всі діти такими маленькими були, як Токі та Мотті, тоді було би зовсім важко. 

– Чому б вам не найняти робітників?

– Не дай боже, – скрикнула Занда. – Через те я і залишилася без чоловіка. Прийшов до нас минулої весни один, вмовив його найняти. Роботи було дійсно стільки, що чоловік радо прийняв помічника. Він був працьовитий, і людина гарна. А потім до нас вдерлися військові на чолі з самим Крижаним. Виявилося, що це якійсь втікач, якому зухвало вдалося звільнитися та ховатися. Крижаний лютував, це був його особистий ворог. І коли його виявили в нас на подвір'ї, він заморозив обох – того робітника і мого чоловіка. Розвернувся і поїхав разом зі своїм загоном. А вони де стояли, там і впали. Тверді, немов висічені з каменю, з ніг до голови стали кригою, яка не тане.

Ітмар сказав:

– Так, я знаю, як це буває. Мені дуже шкода.

– Онде вони поховані – на пагорбку, під березою. Я покажу, – вона звернула вбік.

Він розумів, що їй це необхідно, і, приховуючи важке зітхання, пішов слідом. Поруч із двома довгими могильними горбками були два зовсім маленькі.

– Ще й діти, – знову зітхнув Ітмар.

Занда скорботно кивнула:

– Так. Після Ліоки були ще хлопчик и дівчинка. Захворіли...

Вона поклала на могили кілька польових квітів, які зірвала по дорозі, постояла мовчки й пішла далі, кажучи:

– Дай бог здоров'я всім іншим. Добре, що я їх народила. Бо тепер, без чоловіка... Що маємо, то маємо. Та й роки вже не ті.

– Ну, ви ще жінка – хоч куди. Можливо, і заміж іще вийдете.

– За кого?! З тими війнами чоловіків майже не залишилося, усіх викосило. Самі жінки навкруги, діти та старі діди. От тепер, сподіваюся, без Крижаного щось зміниться. Але не для мене. 

– Не сумуйте, ви не самотня. У вас чудові діти.

– Авжеж.

Вона раптом стала перед Ітмаром і розправила плечі, випнула свої великі груди так, щоб вони стали вищими й кидалися в очі. Сказала трохи грайливо: 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍