Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

спроби виявилися марними — рішення доктора Гелсі залишалося незмінним, а всі інші професори підтримали свого керівника. У радикальній теорії реанімації вони не бачили нічого, крім недозрілих амбіцій молодого вченого, чия тендітна постать, солом’яне волосся і ясно-блакитні очі за скельцями окулярів на додачу до м’якого голосу не дозволяли припустити ненормальну — майже диявольську — потужність холодного розуму за ними. Я легко пригадую його тодішній вигляд — і починаю тремтіти. З роками він посуворішав ззовні, але не став виглядати старшим. А тоді трапився той випадок у зефтонському домі скорботи, і Вест зник.

Наприкінці останнього семестру Вест зітнувся у жорстокій словесній дуелі з доктором Гелсі, де повівся з набагато меншою гідністю, ніж наш декан. Вест відчував, що нераціонально витрачає час, такий необхідний для куди серйознішої роботи; роботи, яку він з часом зміг би проводити й сам, але максималізм підштовхував його зайнятися цим негайно, доки в нього був доступ до університетського обладнання. Той факт, що консервативні старці вперто ігнорували позитивні результати дослідів на тваринах і заперечували саму концепцію реанімації, постійно виводив з рівноваги і обурював такого юнака як Вест, з його цілком раціональним мисленням і складом розуму. Лише вік і досвід могли дати йому можливість осягнути всю непорушну інтелектуальну обмеженість такого «докторсько-професорського» типу людей, породженого століттями пуританства: вузькість мислення, зашореність і несприйнятливість до змін зводили нанівець совісність, м’якість і доброзичливість. Зрілість терпиміше ставиться до цих недосконалих, проте шляхетних персонажів, чиїм найбільшим гріхом є несміливість і її вияв у відданості старим наукам: вченню Птоломея, кальвінізму, антидарвінізму, антиніцшеанству, а також усім видам сабатаріанства і вчасній сплаті податків. Вест, з усіма його блискучими розумовими здібностями, виявив надто мало терпимості до доктора Гелсі та його ерудованих колег; він відчував, як наростає образа вкупі з нездоланним бажанням довести цим праведним ідіотам свою слушність у якийсь несподіваний і драматичний спосіб. Як і всі юнаки, Вест з головою поринав у мрії про помсту, тріумф і шляхетне прощення.

А потім, вирвавшись із жахливих підземель Тартару, прийшла кара, вишкірена і смертоносна. Ми з Вестом закінчили коледж саме перед початком епідемії, але залишилися на додаткову літню практику, тож усе ще були в Аркхемі, коли на місто налетіла хижа демонічна лють пошесті. Ще не отримавши лікарських ліцензій, ми, проте, були вже дипломованими медиками, а тому нас залучили до роботи в службі порятунку жертв епідемії, кількість яких неухильно зростала. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю, а одна смерть змінювала іншу з такою швидкістю, що грабарі просто не могли впоратися з роботою. Поховання проводилися в поспіху, без жодної турботи про збереження тіл, так що навіть морг при церкві Христа заповнили незабальзамованими трупами. Ця обставина не оминула уваги Веста, який часто розмірковував над іронією ситуації, — так багато свіжих зразків, а ще жоден не став об’єктом його досліджень! Стан крайньої перевтоми, в якому ми перебували, а також жахлива нервова та інтелектуальна напруга зробили мого друга понурим і замисленим.

А втім, добросерді опоненти Веста були не менш виснажені своїми втомливими повсякденними обов’язками. Коледж фактично закрили, а всі медики-фахівці як лише могли допомагали боротися з епідемією. Доктор Гелсі практично віддав всього себе цьому заняттю, присвятивши своє вміння і турботу тим хворим, від лікування яких через страх заразитися або очевидну безнадійність пацієнта відмовлялися інші медики. Впродовж місяця безстрашний декан став справжнім героєм, хоча сам, перебуваючи на межі нервового і фізичного виснаження, здавалося, не зважав на славу. Вест не міг не захоплюватися силою духу свого недоброзичливця, але саме тому він іще більше загорівся ідеєю довести йому слушність своїх теорій. Скориставшись цілковитим хаосом, який панував у коледжі і муніципальній лікарні, він спромігся роздобути один свіжий труп, тихцем доправив його в університетську анатомічну лабораторію і там, у моїй присутності, ввів йому щойно приготований розчин. Труп широко розплющив очі, втупився у стелю сповненим холодного жаху поглядом, а потім впав у прострацію, з якої вже ніщо не змогло його вивести. Вест сказав, що труп, очевидно, був уже не першої свіжості — літня спека не йде на користь тілам. Того разу нас мало не заскочили на гарячому, тож мій колега зауважив, що не варто так нахабно користуватися лабораторією коледжу.

У серпні епідемія сягнула апогею. Ми з Вестом помирали від перевтоми, а доктор Гелсі і справді помер 14 числа. Днем пізніше всі студенти зібралися на його поспішний похорон, купивши розкішний вінок, який, проте, затьмарили вінки, прислані заможними аркхемцями і муніципалітетом. Це перетворилося майже на урочисту церемонію, бо ж декан був доброчинцем усього Аркхема. Після похорону ми всі почувалися вкрай пригнічено, тож решту дня провели у барі біля Торгової палати, де Вест, хоч і засмучений смертю свого головного опонента, вразив усіх присутніх описами своєї знаменитої теорії. Більшість студентів поїхали додому — або ж повернулися до справ, — проте мене Вест умовив посприяти йому в «успіху цієї ночі». Господиня помешкання, яке винаймав Вест, бачила, як приблизно о другій ночі, тягнучи третього попід руки, ми ввалилися до квартири; вона сказала чоловікові, що, мабуть, за вечерею ми незлецьки набралися.

Вочевидь, ця злослива матрона мала рацію; близько третьої ранку через крики, що долинали з кімнати Веста, увесь будинок зірвався на ноги. Коли ж виламали двері до кімнати, то нас із Вестом знайшли непритомними на поплямованому кров’ю килимі, ми були покусані, подряпані і вкриті синцями, довкола нас валялися залишки Вестових пляшечок і приладь. Лише розчинене вікно пояснило, куди подівся нападник, і багато хто чудувався, як він зміг вціліти після неймовірного стрибка з другого поверху на газон, який, очевидно, довелося йому здійснити. У кімнаті лежав якийсь дивний одяг, але, отямившись, Вест сказав, що той не належав незнайомцю, а був просто одним зі зразків, взятих для бактеріологічного аналізу з метою визначення шляхів передачі інфекційних захворювань. Він наказав якомога швидше його спалити у великому каміні. Поліції ж ми сказали, що не знаємо нашого компаньйона. Він був, нервово пояснив Вест, просто товариський незнайомець, якого ми зустріли десь — важко сказати, де саме — у середмісті, в одному з барів. Зважаючи на те, що тоді ми були достатньо напідпитку, ні Вест, ні я не наполягали на оголошенні нашого задерикуватого друга в розшук.

Тієї ж ночі в Аркхемі трапилося ще одне жахіття — жахіття, яке для мене затьмарило навіть пошесть. Кладовище церкви Христа стало сценою жорстокого вбивства; сторожа на смерть розірвали кігтями, причому так, що це не лише важко описати, але й майже неможливо припустити, що таке могла скоїти людина. Ще після опівночі жертву бачили живою, а на світанку постав цей неймовірний жах. Поліція допитала власника цирку у сусідньому Болтоні, але він божився, що останнім часом жоден звір не втікав зі своєї клітки. Люди, які знайшли тіло, помітили кривавий слід, що вів до поближнього склепу, де обривався у маленькій червоній калюжці на бетоні за брамою. Від неї до лісу тягнувся менш помітний слід, який невдовзі зникав.

Наступної ночі на дахах Аркхема танцювали дияволи, а нездорова атмосфера божевілля завивала вітрами. Місто лихоманило, крізь нього мчало прокляття, що, казали, було гіршим за пошесть, і яке, подейкували інші, було, власне, втіленням душі чумного демона. Сіючи дорогою