Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

супутники відстежували чисельність цих військ і намагалися розгадати їхні наміри. Білий дім вважав, що ситуація доволі тривожна і потребує втручання президента Байдена. Той зателефонував Путіну в середині квітня й запропонував провести перший саміт двох президентів і розглянути низку питань, які виходили далеко за межі протистояння в Україні. Байден хотів обговорити кібервійну та контроль над ядерною зброєю, а також ширші питання європейської безпеки. Список охоплював чимало загроз і претензій, які Путін висловлював протягом довгих років, і йому, схоже, нетерпеливилося обговорити все з американським колегою.

Щоб підготувати ґрунт для саміту, російська армія на початку травня згорнула навчання біля українського кордону та відправила війська назад на бази. Багато танків та іншої військової техніки залишилося — як сигнал про те, що за потреби Росія може відновити протистояння в найкоротші терміни. До того ж Путін чітко дав зрозуміти, що прямих переговорів з українцями більше не вестиме. Відхилив запрошення Зеленського зустрітися тієї весни на Донбасі. Пропозиції Зеленського провести саміт із Путіним у Відні, Єрусалимі чи Ватикані також відкинуто, а кремлівські переговорники відмовилися підтвердити письмові зобов’язання щодо припинення вогню на Донбасі. На цьому переговори зупинилися.

Тепер Путін хотів послухати американців, які показали готовність запропонувати Москві значні поступки. У середині травня адміністрація Байдена зняла санкції з російського газогону до Німеччини «Північний потік-2», проти будівництва якого Україна та США довго виступали. Місяць по тому президенти двох найбільших у світі ядерних держав зустрілися на віллі на березі Женевського озера. Однак по майже двох годинах розмови прірва між ними залишилася настільки глибокою, що Путін відмовився брати участь у спільній пресконференції з Байденом. Вони не зуміли погодити навіть умови обміну в’язнями між США та Росією, що вже казати про архітектуру європейської безпеки, яка могла б угамувати страхи Путіна щодо розширення НАТО.

— Він досі непокоїться, що насправді ми прагнемо його знищити, — сказав після зустрічі Байден.

Дійсно, глибина страху й образи Путіна на Захід стала зрозумілою через місяць, коли він опублікував розлогий нарис на тему відносин Росії та України — або ж, як сформульовано у назві статті, «історичної єдності» двох народів. Спираючись на суміш запилюжених кліше від російських націоналістичних та імперіалістичних письменників, яких Путін вочевидь читав і перечитував у своїй ізоляції, він знову називає Київ матір’ю всіх російських міст, яку зіпсував і переманив підступний Захід. Путін детально розвинув свою ідею про Україну як «анти-Росію» — вона, мовляв, взагалі не країна, а інструмент, платформа, із якої Захід сподівається послабити та знищити російську державу. Цей сюжет, писав Путін, розвиватиметься незалежно від того, хто в Києві прийде до влади. «Західні автори проєкту „анти-Росія“ так налаштовують українську політичну систему, щоб мінялися президенти, депутати, міністри, але була незмінною налаштованість на розділення з Росією, на ворожнечу з нею».

На думку Путіна, провальні мирні переговори із Зеленським підтверджують цю теорію. «Основним передвиборчим гаслом чинного президента було досягнення миру», — пише Путін про Зеленського. «Він на цьому прийшов до влади. Обіцянки виявилися брехнею. Нічого не змінилося». Путін відмовився від плану Медведчука перекувати Україну за допомогою телебачення, корупції та політики. Якщо Росія збиралася відновити свою «історичну єдність» з Україною, то мала вдатися до інших засобів.

РОЗДІЛ 15. СТРІЛЯТИ НА ЗНИЩЕННЯ

Останнього літа перед вторгненням президент Зеленський вирішив, що у відвертанні російської загрози мають відігравати більшу роль не переговорники України, а її Збройні сили — і для досягнення цієї мети призначив нового командувача. Рішення стало несподіванкою для вищого командування та неабияк вразило людину, обрану на цю посаду. Генерал-майор Валерій Залужний, якому вранці 23 липня 2021 року зателефонували з Банкової, ще не мав п’ятдесяти років. Чин і статус Залужного на той час були значно нижчими, ніж посада, що йому запропонував Зеленський: головнокомандувач Збройних сил України, найвище військове звання; вище — тільки сам президент. Від височіні цього посту, розповідав мені генерал, йому запаморочилося в голові[228].

— Я знов і знов озирався назад і запитував себе: як я тут опинився?

Жодне з рішень Зеленського, особливо в кадровій сфері, не матиме більшого впливу на оборону України, ніж рішення призначити Залужного. Тоді ж цей вибір видавався необдуманим. Залужний був сміливим і амбітним командиром, але й трохи блазнем, він радше жартував із солдатами, ніж муштрував їх. Одного разу вдалося сфотографувати, як одягнений у форму генерал збирає на подвір’ї Міністерства оборони кульбабки[229], а потім — із широким помахом руки й цілунком — вручає букет дружині, що до нього завітала.

Такі витівки виділяли його серед старших і суворіших кадрів Генерального штабу; майже всі вони були з попереднього покоління й піднімалися по службі ще в радянській армії, до незалежності України. Телефонний дзвінок із Банкової застав генерала, коли той готувався до довгоочікуваного свята. День народження його дружини, 24 липня, завжди був для родини подією, і Залужний зарезервував на вихідні місця в ресторані у передмісті Києва — Броварах. Напередодні вечірки йому зателефонували з президентського офісу й наказали покинути всі справи й негайно приїхати на Банкову. Залужний не мав дозволу командира покинути військову частину. Однак незабаром знов опинився в кабінеті Зеленського, у тому самому приміщенні, де два роки тому знайомив нового президента з військовими справами.

Щоправда, цього разу до президента доєдналися міністр оборони та керівник офісу Андрій Єрмак. Бесіда затягнулася на кілька годин, Залужний такого не очікував і тому нервував. Запитання Зеленського та його команди мало торкалися роботи Залужного в армії чи його мрії командувати військами на сході України. Запитання були масштабнішими, амбітнішими, стосувалися природи лідерства та довіри. Нарешті президент із помічниками потиснули генералові руку й звеліли приїхати завтра знову. Залужний знітився. Ресторан замовлено. Гостей запрошено. «До біса гостей, — пригадує він власні думки. — Як я скажу, що все скасовується, їй?». Обурення дружини, розповідав мені Залужний, жахало його сильніше за будь-яке ймовірне покарання від політичних керівників.

— Просто скажіть, чого ви хочете, — благав він помічників президента, — і ми зараз же все вирішимо.

Вони трохи подумали та запропонували компроміс. Президентська команда приїде на вечірку з нагоди дня народження і залагодить всі справи там. Дійсно, на другий день святкування Залужному, який тієї миті був у шортах і з пивом у руці, знову зателефонували з президентської адміністрації. Вони неподалік і прагнуть повідомити важливу новину. Позаяк росіяни стягують до кордону танки, а американці застерігають, що незабаром Україна може зіткнутися з повномасштабним нападом, президент вирішив призначити Залужного головнокомандувачем армії.

Генерал пам’ятає, як перепитав:

— Що ви