Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

воно і є. Перше, що я зроблю, це поїду до нього на могилу, і...

Але поділитись подальшими планами він не встиг: з'явились птахи. То були міські пташки: горобці і шпаки, голуби і ворони, тисячі й тисячі їх, і коли вони летіли, то ткались і звивались, ніби полотнина, поки не сформували пташиний мур, який посунув Реґент-стрит у бік Товстуна Чарлі і Павука. Перната фаланга розміром зі стіну хмарочоса, досконало щільна, досконало велетенська, рухлива, мерехтлива і в'юнка. Товстун Чарлі бачив цю стіну, але вона не вміщалась йому до голови, вона вислизала, переверталась і витоншувалась у його свідомості. Він просто дивився на цю стіну і намагався зібрати докупи те, що бачить.

Павук смикнув Товстуна Чарлі за лікоть і заволав:

— Тікай!

Чарлі повернувся, щоб тікати. Павук акуратно склав газету, а тоді чемно викинув її до смітника.

— Ти теж тікай!

— Поки що ти їй не потрібен. Поки що, — запевнив Павук і вишкірився. Свого часу такі усмішки переконували куди більше людей, ніж можна собі уявити, робити речі, які їм робити не хотілося. А Товстуну Чарлі справді хотілося втекти. — Дістань пір'їну. І тата теж, якщо впевнишся, що він десь вештається. Просто йди!

І Товстун Чарлі пішов.

Пташина стіна завертілась і перетворилась на пташиний чорторий, спрямований на статую Ероса і на чоловіка під пам'ятником. Товстун Чарлі заскочив до якогось під'їзду і спостерігав, як нижній краєчок темного торнадо опустився на Павука. Чарлі здалось, що за оглушливим лопотінням крил він може розчути крик брата. Може, так воно і було.

Тоді птахи розлетілися, і вулиця спорожніла. Вітер ганяв сірим асфальтом жмутки пір'я.

Товстун Чарлі стояв на площі, і його нудило. Якщо хтось із перехожих і помітив, що трапилось, ніхто не зреагував. Чомусь Чарлі знав, що ніхто, крім нього, нічого не бачив.

Під статуєю, там, де щойно був його брат, стояла жінка. Її подертий коричневий плащ лопотів на вітрі. Товстун Чарлі пішов до неї.

— Слухайте, — заговорив він, — коли я попросив, щоб він щез, я мав на увазі, що хочу, щоб він забрався з мого життя. А не щоб ви зробили з ним... Що б то не було.

Вона мовчки дивилась на нього. В очах у неї були безум птаха, що угледів здобич, і лють, що легко могла залякати. Товстун Чарлі намагався не залякатися.

— Я помилився, — сказав він.— Я готовий заплатити за це. Забери замість нього мене. Поверни його.

Вона і далі дивилась на нього. Тоді сказала:

— Не сумнівайся, черга твоя прийде, дитино компе Анансі. Час настане.

— Навіщо він тобі?

— Мені він не потрібен. Навіщо б він мені був? Я заборгувала іншому. А тепер я його переправлю, і мене звільнять від боргу.

Залопотіла газета, і Чарлі залишився сам-один.

Одинадцятий розділ, у якому Розі вчиться відмовляти незнайомцям, а Товстун Чарлі здобуває лайм.

овстун Чарлі дивився на могилу батька. Тоді сказав:

— Ти там? Бо якщо так, то вилазь. Нам треба побалакати.

Він ступив кілька кроків до квітів, які позначали могилу, і ще раз глянув. Він і сам не знав точно, чого очікував: напевне, що з ґрунту вистромиться рука і вхопить його за литку. Але схоже було, що нічого такого не трапиться.

А він був настільки упевнений.

Товстун Чарлі попрошкував Садом Спочинку назад, почуваючись дурнем, ніби учасник реаліті-шоу, який поставив свіжовиграний мільйон на те, що Міссіссіпі довша за Амазонку. Він мусив би знати. Його таточко був мертвий, як падло на дорозі, а Чарлі витратив Павукові грошики на гонитву за облизнями. Десь біля вітряків Немовляндії він сів та розплакався, і потрухлявілі іграшки зараз здалися йому ще сумнішими і самотнішими, ніж раніше.

Вона чекала на нього на паркінгу, прихилившись до машини і курячи сигарету. Здавалося, їй було ніяково.

— Вітаю, пані Бастамонте, — привітався Товстун Чарлі.

Вона востаннє затягнулась цигаркою, кинула недопалок на асфальт і притоптала його п'яткою черевика на плоскій підошві. На ній був чорний одяг. Вигляд у старої був втомлений.

— Вітаю, Чарльзе.

— Якщо чесно, якби я й чекав когось тут побачити, то це була б пані Гіґґлер. Або пані Данвідді.

— Калліанна поїхала. Тому пані Данвідді прислала мене. Хоче з тобою побалакати.

Вони нагадують якусь мафію, подумалось Товстуну Чарлі. Постменопаузальну мафію.

— Вона зробить мені пропозицію, від якої я не зможу відмовитися?

— Сумніваюсь. Вона... не в найліпшій формі.

— Гм.

Він заліз до орендованої машини і поїхав услід за «Камрі» пані Бастамонте флоридськими вулицями. Він же був такий певний щодо батька. Певний, що застане того живим. Що той допоможе...

Вони запаркувались біля будинку пані Данвідді. Товстун Чарлі дивився на моріжок, на побляклих пластикових фламінго, на гномів і на червону дзеркальну кулю, яка лежала на невеликому бетонному постаменті, ніби гігантська ялинкова іграшка. Він підійшов до кулі, точнісінько такої, яку в дитинстві розбив, і побачив своє викривлене відображення, що дивилося на нього з поверхні.

— Навіщо тут ця куля?

— Просто так. Вона їй подобалась.

У домі висів важкий і задушливий запах фіалок. Тітка Чарлі Аланна носила в торбинці пачечку фіалкових цукерок, і навіть будучи солодкоїжкою, Чарлі куштував їх, лише якщо не було геть нічого іншого. В цьому домі пахло точнісінько так, як смакували ті цукерки. Товстун Чарлі двадцять років не думав про фіалкові цукерки. Цікаво, чи такі ще роблять. Цікаво, чому їх узагалі почали виготовляти.

— Вона там, далі, в кінці коридору, — пані Бастамонте зупинилась і показала пальцем. Товстун Чарлі пішов до спальні пані Данвідді.

Ліжко було маленьким, і все одно пані Данвідді скидалася в ньому на завелику ляльку. На ній були окуляри, а над ними щось, що Чарлі спромігся ідентифікувати як перший нічний чепчик, який він бачив у житті: пожовтіла оторочена мереживом штукенція, схожа на чохол для чайника. Пані Данвідді спиралась на гору подушок, і коли Чарлі зайшов, стара мирно похропувала з роззявленим ротом.

Чарлі кахикнув.

Пані Данвідді стрепенулась, розплющила очі і витріщилась на нього. Тоді тицьнула пальцем на столик біля ліжка. Товстун Чарлі взяв склянку, яка стояла там, і передав старій. Вона взяла склянку обома руками, ніби вивірка горіх, зробила великий ковток і передала склянку