Читати книгу - "Моральні листи до Луцілія"

увесь світ, викінчений твір, — це причина. Адже твір і його причина — аж ніяк не те саме.

/15/ Отже, ухвали своє рішення або — це легше у таких питаннях — оголоси, що для тебе ще не все ясно, і зажадай ширшого розгляду справи. — «Дивна приємність, — скажеш, — марнувати час на те, що не вгамує тобі жодної пристрасті, не прожене жодного бажання!» — Що ж, я теж надаю перевагу тому, що втихомирює душу, і насамперед намагаюся збагнути сам себе[220], а потім уже всесвіт. /16/ Але й тепер, хоч ти й дорікаєш мені, часу намарно не витрачаю: навіть оті роздуми, якщо їх не здрібнювати, якщо не вдаватись до непотрібних тонкощів, підносять, полегшують наш дух, що прагне звільнитися з-під тяжкої ноші й повернутись до тих обширів, звідкіля він походить. Бо ж тіло — це тягар, це кара для духу; воно тисне, пригнічує його, тримає в путах, аж поки на допомогу не прийде філософія, поки не звелить йому насолоджуватися спогляданням природи, відіславши його від земного — до небесного. У тій мандрівці — його свобода: він вихоплюється з-під сторожі, набирається у небі снаги. /17/ Як митці, натомивши очі над якоюсь тонкою роботою, що вимагає напруженої уваги, та ще й коли приміщення поганенько освітлене, виходять на свіже повітря і десь у призначеному для громадського дозвілля місці втішають свій зір вільно розлитим світлом, так і дух, замкнений у тій понурій і темній оселі, за будь-якої нагоди поривається на простір і відпочиває, споглядаючи природу. /18/ Мудрець, а також той, хто прагне мудрості, хоч вони тісно зв’язані з тілом, усе ж кращою своєю часткою — вільні від нього, звернені думками у високість. Подібно до воїнів, які прийняли присягу, термін свого життя вони вважають терміном військової служби; вони виховали себе так, що ні любові до життя не чують, ані ненависті: терпляче переносять свою смертну долю, хоча знають, що краще для них — попереду. /19/ Забороняєш мені приглядатися до природи й, забираючи з-перед очей цілість, залишаєш якусь частку? Я не мав би запитувати себе, якими є початки всесвіту? Хто формує всі речі? Хто порозмежовував усе те, що, поспливавшись докупи, бовваніло єдиним клубом бездіяльної матерії? Я не мав би дошукуватися, хто ж є творцем усесвіту? В який спосіб така громада прийшла до закону й порядку? Хто зібрав порозкидуване, поділив перемішане, а всьому тому, що лежало безформним звалищем, надав виразного обличчя? Звідки проливається таке світло? Чи його джерело — вогонь, а чи ще щось ясніше? /20/ Не вивідуватиму цього? Не знатиму, звідки я походжу? Чи один лише раз мені озирати цей світ, чи маю народжуватися знову й знову? Куди піду звідси? Яка оселя чекає душу, звільнену від її рабського існування в людському тілі? Забороняєш поцікавитися справами небесними, тобто велиш мені жити з опущеною головою?.. /21/ Ні! Я вищий, бо й народжений для чогось вищого, ніж для слугування своєму тілу, на яке дивлюсь не інакше, як на зашморг, що накинутий на мою свободу! Ним я прикриваюсь від фортуни, щоб вона не проникала глибше, — не дозволяю, щоб якийсь із її ударів, пройшовши крізь тіло, сягнув і мене. Одне лише тіло є в мені вразливим. І в тому нараженому на удари житлі мешкає вільна душа. /22/ Ніколи ота моя плоть не схилить мене до страху, ніколи не змусить до ганебного для чесної людини лицемірства, ніколи заради того нікчемного тіла не опущуся до брехні! Тільки-но вважатиму за потрібне — тут же розірву з ним союз. Але й тепер, поки ми ще пов’язані співжиттям, той союз нерівний: всі права забрала собі душа. Зневага до тіла — теж певна свобода. /23/ Повертаючись до суті, зауважу, що й споглядання природи, над чим ми тільки-но міркували, чимало прислуговується тій свободі. Адже справді все складається з матерії і бога. Бог керує, а все, що довкола нього, йде за ним, як за вождем, кориться його верховній волі. Могутнішим, вагомішим є те, що діє, тобто бог, а не те, що підлягає дії, тобто матерія. /24/ Яке місце посідає у світі бог, таке в людині — душа. Чим для світу є матерія, тим для нас — тіло. Тож нехай гірше слугує кращому. Отже, будьмо стійкими до всяких несподіванок! Не жахаймося ні кривд, ні ран, ні пут, ані жодних нестатків! Бо що таке смерть? Або кінець, або перехід. Я не боюся завершити своє буття, бо то все одно, що не почати його. Не боюся також перейти в інший стан, бо ніде не буду в такій тісноті.

Бувай здоров!

Лист LXVI

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ Після багатьох років я зустрів Кларана, свого шкільного товариша. Гадаю, ти не чекаєш, щоб я додав «старого», — далебі, я побачив людину бадьорого духу, що мужньо змагається з недомаганнями свого кволого тіла. Несправедливо повелася з ним природа, надавши такому стійкому духові таку плохеньку оселю. Але чи не хотіла вона тим самим показати нам, що найблагородніша, найзавзятіша вдача може приховуватися під будь-якою оболонкою? Кларан подолав усі перешкоди; через зневагу до свого тіла він прийшов до зневаги всього іншого, що гідне зневаги. /2/ На мою думку, помилився той, хто сказав:

Мужність, коли вона в тілі прекрасному, вабить ще більше[221].

Мужність не потребує оздоб. Сама ж вона, найкраща оздоба, мовби освячує тіло, в якому перебуває. Тож я наче іншими очима глянув на Кларана: він видався мені вродливим, виструнченим не тільки душею, а й тілом. /3/ З-під убогої крівлі може вийти велика людина; непоказне, упосліджене тіло може явити нам прекрасну, велику душу[222]. Тому мені здається, що деяких людей природа створила такими з тим наміром, аби довести нам, що доброчесність може народитися будь-де. Коли б це було можливо, то природа видавала б душі, скажу так, самими по собі, голими. Вона ж робить іще більше: наділяє деякі з них недолугим, обтяжливим тілом — і все ж вони прориваються через усі перешкоди. /4/ Здається мені, що й Кларан створений саме для такого прикладу, — аби ми знали, що то не вади нашого тіла споганюють душу, а краса душі оздоблює тіло.

Ми провели разом лише декілька днів, але за той короткий час було в нас чимало бесід. Я