Читати книгу - "Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій"

став наслідком напружених польсько-українських відносин і недовіри з боку офіційної Варшави до представників найчисленнішої національної меншини республіки. Полки, укомплектовані призовниками з Галичини й Волині, билися під командуванням польських офіцерів на всіх ділянках фронту. На захист Польщі також стали ветерани Армії УНР, які служили офіцерами Війська Польського за контрактом[14]. Близько 8000 бійців-українців загинули під час вересневої кампанії.

У військовому відношенні Польща була значно слабкіша за Третій Рейх. Уже протягом перших двох тижнів кампанії вермахт завдав важких поразок Війську Польському й захопив переважну більшість польських етнічних територій республіки. На заході країни німці блокували головні міста та оточили польські дивізії. Ще залишалися боєздатні військові частини в тилу, але їм доводилося діяти в менш сприятливому для оборони середовищі — серед українців та білорусів, які мали значно меншу мотивацію захищати польську державність.

Військово-політичне керівництво Польщі у війні з Німеччиною розраховувало на нейтралітет СРСР, сприяння Румунії та військову допомогу Великої Британії й Франції. 14 вересня верховний головнокомандувач Е. Ридз-Сміґлий наказав військам відступати на південний схід Польщі й концентруватися на так званому «румунському плацдармі»[15] — у гірському укріпленому районі між Карпатами, Дністром і Стриєм біля румунського та угорського кордонів. Тут, серед українців-галичан і гуцулів, використовуючи переваги місцевості, мали тримати оборону залишки польської армії. Звідси повинен був керувати війною уряд. План Е. Ридз-Сміґлого полягав у тому, щоб за допомогою військових постачань союзників через Чорне море й румунську залізницю утримувати оборону цього «альпійського редуту», поки Франція та Англія будуть готові виконати свої союзницькі зобов’язання й розпочнуть повноцінні бойові дії на західному фронті. У відносинах із СРСР польське керівництво покладалося на пакт про ненапад 1932 р.

Щоб завадити противникові відвести війська з Полісся й Берестейщини до Карпат, німці спрямували значні сили в наступ на Львів. Утім, до того як почалося радянське вторгнення, ситуація не здавалася польському керівництву безнадійною.

17 вересня 1939 р. радянські війська перетнули кордон із Польщею. Е. Ридз-Сміґлий видав директиву польським військам не вступати в бої з Червоною армією й відступати до Румунії або Угорщини. Польська влада й командування, які перебували в Косові (зокрема президент І. Мосцицький, прем’єр Ф. Славой-Складковський та сам Е. Ридз-Сміґлий), перетнули кордон із Румунією, де їх інтернували за наполяганням Німеччини. Члени еміграційного уряду УНР (А. Лівицький, О. Лотоцький, В. Сальський, Р. Смаль-Стоцький та А. Яковлів), які перебували у Варшаві, також збиралися евакуюватися до Румунії. Однак у хаосі воєнного часу вони не змогли вчасно покинути Польщу, і врешті урядовців УНР інтернували німецькі війська.

Більшість вояків-українців, зокрема контрактові офіцери, потрапила до німецького полону. Доля тих, які здалися Червоній армії, була різною. Рядових українців переважно швидко звільнили. Деякі разом із польськими колегами опинилися у в’язницях і таборах. Серед інших польських офіцерів навесні 1940 р. у Катинському лісі загинув православний капелан Симон Федоронько та багато інших українців. Кільком десяткам українців вдалося евакуюватися з підрозділами Війська Польського на Захід. Серед них були пілоти польських ВПС М. Опаренко, С. Нагнибіда та Ю. Сальський (син міністра військових справ УHP В. Сальського).

Пристановище у Франції під час «дивної війни»

Німецька агресія проти Польщі стала початком Другої світової війни. Виконуючи союзницькі зобов’язання[16],3 вересня 1939 р. Франція й Велика Британія оголосили Німеччині війну, але надати полякам дієву військову допомогу ще під час вересневої кампанії вони не змогли. 12 вересня у французькому місті Аббевіль відбулося засідання англо-французької Вищої воєнної ради — першого координаційного органа антигітлерівської коаліції. Вторгнення Радянського Союзу 17 вересня не призвело до оголошення війни Москві ані Польщею, ані її західними союзниками. Загарбницький характер дій СРСР не викликав сумніву, однак протистояти одразу двом агресорам західні демократії не мали ані політичної волі, ані достатніх сил. Формальним виправданням для Великої Британії був таємний протокол до англо-польського воєнного договору 1939 р., який зобов’язував британців боронити Польщу лише від Німеччини.

Польські війська, які в боях із вермахтом та Червоною армією змогли відступити до Румунії, Угорщини або Литви, невдовзі успішно дісталися Франції. Однак вище політичне керівництво Польщі застрягло в Румунії надовго. Сподівання Е. Ридз-Сміґлого на тісні польсько-румунські відносини, коріння яких сягало ще 1919 р., не виправдалися. Хоча король Румунії Кароль II і співчував полякам, але безпомічність західних демократій під час вересневої кампанії свідчила не на користь антигітлерівської коаліції. Тож коли Берлін зажадав від Бухареста затримати польський уряд, Кароль II не став опиратися. Частині польських чиновників, зокрема поморському воєводі В. Рачкевичу, усе ж удалося уникнути інтернування й прибути до Парижа.

Перебуваючи в Румунії, президент І. Мосцицький подав у відставку. За наполяганням французів, свої повноваження він передав В. Рачкевичу, що не суперечило чинній Конституції Польщі. Першим кроком новопризначеного президента став розпуск попереднього кабінету міністрів і створення уряду на чолі з генералом В. Сікорським[17].27 жовтня з Румунії про свою відставку оголосив й Е. Ридз-Сміґлий. Повноваження верховного головнокомандувача й генерального інспектора збройних сил також перейшли до В. Сікорського.

Еміграційний уряд спочатку осів у Парижі, а в листопаді 1939 р. переїхав до французького міста Анже. Своїм існуванням він засвідчував відмову від капітуляції перед А. Гітлером і невизнання окупаційних режимів, встановлених Берліном і Москвою. В Анжерській декларації, оприлюдненій 18 грудня, еміграційний уряд визначав гітлерівську Німеччину як головного ворога Польщі. Декларація констатувала, що між Польщею та СРСР де-факто триває війна, хоча де-юре вона не оголошена. У рамках боротьби антигітлерівської коаліції декларація проголосила створення польської армії на Заході, а також санкціонувала партизанську боротьбу на окупованих територіях.

Низку підпільних організацій на території Західної України польські офіцери створили ще до завершення вересневої кампанії. Наприклад, у Львові виникла Польська організація боротьби за свободу М. Янушайтіса-Жеготи, у Станіславові — Таємна військова організація на чолі з майбутнім героєм Варшавського повстання 1944 р. Я. Мазуркевичем. Наприкінці 1939 р. більшість польських підпільних структур об’єдналася в Союз збройної боротьби (СЗБ)[18], керований польським еміграційним урядом. Формування СЗБ діяли також проти радянської адміністрації на Західній Україні. Протягом 1940 р. основні осередки польського руху опору в УРСР були розгромлені каральними органами. Призначеного керівником СЗБ у зоні радянської окупації М. Токаржевського-Карашевича заарештували 7 березня 1940 р. під час спроби переходу німецько-радянського кордону. У січні 1941 р. НКВС полонив іще одного керівника СЗБ Л. Окулицького.[19] Таким чином, формальні декларації польського уряду про ворожість до СРСР підкріплювалися реальними діями, і в цьому полякам допомагали держави антигітлерівського блоку.

Протягом 1939—1940 рр. Франція була місцем