Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

зробити Військове Міністерство, — це організувати 22 жовтня 1918 р. часткову мобілізацію молодших старшин. Цей захід дав змогу підтягнути до штатної чисельності кількість старшинського складу в піших полках. Проте в артилерії та кінноті старшин усе одно не вистачало)11.

482

Восени 1918 р. у складі армії було остаточно залишено 48 піших та 22 кінні полки.

483

Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т. 2. — К.: Темпора, 2002. — С. 166.

484

Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис: Монографія. — К.: Либідь, 1999. — С. 565—566.

485

Прохода В. Вождь та військо //Збірник пам’яти Симона Петлюри (1879—1926). — К.: МП «Фенікс», 1992. — С. 129—130.

Гетьман П. Скоропадський разом зі свитою та німецькими офіцерами оглядає спорядження вояків Сірожупанної дивізії. Київ, 1918 р.

Крім цього, українським частинам не вистачало озброєння, казарм, уніформи і ще багато чого. Зрозуміло, що все це не сприяло ані зміцненню дисципліни, ані бойовій підготовці частин.

Не підвищував боєздатності українських військ і той факт, що багато старшин опинилися в Українській Армії винятково з корисливих мотивів, приваблені перспективами комфортної служби та гарної платні у відносно безпечній та заможній Українській Державі.

Наочним прикладом є історія з 9-м Тираспольським кінно-козачим полком. У Російській імператорській армії цей полк називали 8-м Астраханським драгунським полком, і до Першої світової війни він розташовувався в Тирасполі. Навесні 1918 р. кадр полку було введено до складу Армії УНР. Полк увійшов до складу 3-ї кінної дивізії та отримав нове місце дислокації в місті Бєлгороді, який тоді входив до складу України. Однак більшість старшин полку не поїхала до Бєлгорода та повернулася до своїх квартир у Тирасполі486, який теж уходив до складу України.

Подібні прагнення до комфортної служби були і в старшин інших частин VII (Харківського) корпусу, до складу якого, окрім 3-ї кінної дивізії, входили ще 13-та та 14-та піші дивізії та інші частини. Хоча за планом піші полки корпусу мали досить рівномірно прикривати східний кордон Української Держави, фактично майже всі вони були скон­центрованими в комфортному та безпечному Харкові (тільки один піший полк та одна артилерійська бригада дислокувалися в Ізюмі). Крім того, офіцери колишніх 33-ї та 42-ї піхотних дивізій Російської імператорської армії, які до Першої світової війни розташовувалися в Києві, масово відмовлялися їхати до Харкова для формування 13-ї та 14-ї піших дивізій. Кадри 33-ї піхотної дивізії так і не змогли відправити з Києва — вони «вибили» для себе перейменування в 7-му пішу дивізію ІІІ (Київського) корпусу, а замість них до Харкова як 14-ту пішу дивізію відправили кадри 31-ї піхотної дивізії, яка до війни дислокувалася переважно в Харкові487. Кадрам 42-ї піхотної дивізії не вдалось уникнути відправки до Харкова як 13-ї пішої дивізії, але більшість її офіцерів відмовилася залишати Київ. До того ж, за планом штаб дивізії мав розташовуватися у Слов’янську, але так ніколи туди і не прибув488. І замість частин VII корпусу кордони Української Держави в Слобожанщині разом із німецькими військами захищала Запорізька дивізія, що не могла похизуватися комфортними довоєнними квартирами…

Звичайно, серед старшин кадрових частин Української армії були й щирі патріоти, котрі були готові без вагань захищати українську державність навіть попри тяготи військової служби. Але значна кількість старшин була або пристосуванцями, або ще гірше — відвертими ворогами української державності, які розглядали армію Української Держави як ширму для розбудови армії «єдиної та неділимої» Росії.

Отже, попри формальне існування у складі армії кадрів 16 піших та 4 кінних дивізій, ці частини не мали і не могли мати жодного військового значення для захисту Української Держави, особливо в разі поповнення їх солдатською масою, яка не мала жодного бажання захищати гетьманську владу. Спроби ж окремих авторів зобразити відмову від призову / мобілізації до війська перед початком повстання проти влади П. Скоропадського фактором, що призвів до руїни Української Держави489, можна спростувати історією формування Сердюцької дивізії.

486

Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). — К.: Темпора, 2009. — С. 323.

487

Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). — К.: Темпора, 2009. — С. 287.

488

Тинченко Я. Українські збройні сили березень 1917 р. — листопад 1918 р. (організація, чисельність, бойові дії). — К.: Темпора, 2009. — С. 291.

489

Дивись, наприклад, Монкевич Б. Організація регулярної армії Української Держави 1918 року // Україна в минулому. — Вип. 7. — Київ — Львів, 1995. — С. 111.

Хорунжий Окремого загону Січових Стрільців І. Вислоцький. Біла Церква. 30 жовтня 1918 р.

Під час приходу до влади гетьман П. Скоропадський фактично перебував без війська: синьожупанники були розпущені ще за УНР, січові стрільці — після гетьманського перевороту, а єдине з’єднання, що залишилося, — Запорізька дивізія — згідно з наказом Військовій офіції (ВО) від 14 травня 1918 р. ч. 198 було фактично підпорядковане німецькому командуванню. Крім того, дивізія не була повністю лояльною до нової влади.

Щоб хоч якось виправити ситуацію, на початку червня 1918 р. вирішено створити в Києві з’єднання за зразком Російської імператорської гвардії для охорони столиці Гетьманату та самого гетьмана. Таким з’єднанням стала Сердюцька дивізія, що складалася із чотирьох піших, гарматного і кінного (Лубенського) полків, а також інженерної сотні.

Канонерський човен «Кубанець», Ізмаїл, 1917 р.

На формування дивізії не шкодували сил та грошей. Старшинами дивізії мали бути бойові офіцери, бажано нагороджені орденом Святого Георгія чи Георгіївською зброєю, козаками — діти заможних селян, кожен з яких повинен був мати рекомендацію від місцевої організації Хліборобів. Та раптом з’ясувалося, що заможні селяни не поспішають віддавати дітей до гетьманського війська, тож влада була змушена призивати новобранців до Сердюцької дивізії на загальних підставах. Надуживання під час призову були такі, що Начальник Генштабу (під особистим наглядом якого перебувало укомплектування з’єднання) у вересні 1918 р. навіть призначив службове розслідування з приводу порушень, що відбувалися під час призову до дивізії17.

Блокшив «Пріют» (колишній канонерський човен «Чорноморець») та інші допоміжні судна українського